Поезія… Вона і втішить, і пригорне, і приголубить. Поетичне слово здатне проникати в таємниці людської душі, закликати людину мислити образами, допомагає спілкуванню, розширює кругозір. Найкращим визначенням поезії є слова Ліни Костенко: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». З цим важко посперечатися. Цінність поезії в тому, що кожен читач знаходить тут щось своє. Вона входить в наше життя з дитинства і залишаться з нами до кінця. Кожний знаходить в ній щось своє, близьке і зрозуміле. Поезія – це музика душі. Проте відчувати цю музику, пройматися нею, пробуджуючи в глибинах власної душі найпотаємніше, непросто. Мистецтво поетичного слова допомагає формувати, збагачувати внутрішній світ людини, позитивно впливає на її свідомість та підсвідомість, розвиває інтелект, творчі здібності, естетичний смак. Духовно бідною залишається та людина, якій байдуже поетичне слово.

Традиція святкування Дня поезії була започаткована 1999 року. Тодішній генеральний директор ЮНЕСКО, японець Коїтіро Мацуура, зазначив: «Поезія – це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими й тим самим необхідна для зближення народів. Бувши відбиттям і дзеркалом суспільства, поезія – головний засіб самоствердження і дієвий важіль творчості, прогресу та спільного розвитку».

В Україні День поезії зазвичай ознаменований поетичними марафонами з читанням віршів старих класиків та змаганнями молодих поетичних талантів. Адже поезія потрібна всім – поети так само потребують читачів, як і читачі поетів. Тож, любімо поезію, відчуваймо її гармонію, дихаймо нею, аби змінювати світ на краще!

БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

В соняшника були руки і ноги, 
Було тіло, шорстке і зелене. 
Він бігав наввипередки з вітром, 
Він вилазив на грушу, 
і рвав у пазуху гнилиці, 
І купався коло млина, і лежав у піску, 
І стріляв горобців з рогатки. 
Він стрибав на одній нозі, 
Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце, 
Красиве засмагле сонце,– 
В золотих переливах кучерів, 
У червоній сорочці навипуск, 
Що їхало на велосипеді, 
Обминаючи хмари на небі… 
І застиг він на роки й століття 
В золотому німому захопленні: 
– Дайте покататися, дядьку! 
А ні, то візьміть хоч на раму. 
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве! 
Щомиті якийсь хлопчисько 
Відкриває тебе для себе, 
Щоб стати навіки соняшником.

Іван ДРАЧ

***

Добрий день, мій рядок кароокий,
побратиме моїх безсонь!
Зупини її, мить високу,
для моїх молитовних долонь.
Сивий голубе, біль мій зичений,
вечоровий і пелехатий,
більше чутий, аніж помічений,
більше мічений, ніж крилатий.
Слово, слово, – достиглий смут мій!
Набираючи висоту,
порятуй од важкої скрути
і од радості порятуй,
поки, круглі, цвітуть долоні,
поки з серця ростуть пелюстки,
поки думи, як дзвони довгі,
і як дзвони, круглі такі,
ти любов’ю мене, наче амфору,
доливай, довіряй добру.
За розквітлу купальську папороть
я пером і горбом віддарю.
IV. 1966 Василь СТУС

[ВЕСНЯНКА]

Весно, ну ж бо!
Вкладай строчку,
Розшивай свою сорочку,
Заливай сади смарагдом,
Проявляй зелену фарбу.
Весно, чуєш?
Де ночуєш?
Які сукні ти готуєш?
Що для мене в твоїх торбах?
Спокій чи роботи ворох?
Весно, Весно, Веснопливи,
Буйноцвіту збирай зливи.
У обіймах тепловітру
Набирай права по світу.
Весно, Ніжнице мрійлива,
Будь до люду терпелива:
Зачекалися, спустіли.
Дай родючості та сили,
Дай натхнення у долоні,
Вийди дзвоном
Через скроні.
Ну ж бо! Весно, Чарівнице,
Вже очам моїм не спиться…
Алена Алена

БЕРЕЗЕНЬ

Прилетіла ластівка, повела крилом,
Чи ти, брате березню, завітав з добром?
Чи в торбинці латаній морозець сховав?
Оберемок пролісків не для мене рвав?
Я ж тебе виглядала, шила сорочки,
Гаптувала з весною файні хусточки,
Малювала писанки, пекла калачі,
Де ж ти, милий, вештався, вдень і у ночі?
Березню-красунчику, я ж така одна,
Як заглянеш в очі – не побачиш дна,
Я для тебе бажана, я ж тепло твоє,
Силою наповнена ніжність постає!
Liliia Golda

ФОТО

Фотокартка у руках, і друг Поезія.
Нова зачіска очам відкрила світ!
Тільки той в альбомі вже на жаль не клеїться,
що відкрив для мене заборони плід.

Мелодійно, навіть деколи магічно
Пам’ять пташкою згадає про любов…
То колись було, – тепера все так звично,
нагрівається лиш спогадами кров.

Надиха мене розлука на Поезію.
Дощ мерещиться, чи, може, наяву
я втопаю від діагнозу “депресія”!
Фото в рамочці – ось так і я живу…

Сніжана БІЛА

ПРО ЩАСТЯ

У мене питали про щастя мільйони людей!
 «Від чого буваю насправді безмежно щасливою?!»
Та вперто, обмежившись сумкою через плече,
Сідала у поїзд і їхала я Україною.

І віз мене поїзд ланами ячменю й пшениці.
В очах відбивалися тіні високих дерев.
Ставки та озера – то звужені, то круглолиці –
дзюрчали про щастя – оте, що довкола живе.

Крізь шиби плацкарту мені посміхалися трави.
Оранжеві відблиски сонця купались в росі.
Неначе в отарі то купчились, то розбігались
Вітрами розчесані хмари – пухкі баранці!

Тому, коли очі заповнені надто рутиною,
Втомила присутність небажаних серцю людей,
Сідайте у поїзд і їдьте собі Україною
По щастя, обмежившись сумкою через плече!

Сніжана БІЛА

***

У запічку гномик плямкає.      
Цвіркунчик завів руладу.
Тихенько цокнула клямка –
бабуся іде із саду.

Глуха сінешна акустика.
За лиштву чіпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала біла, як айсберг.

А я, діждавшися мужньо,
Не зводжу з неї очей.
А хатка, як біла мушля,
На самому дні ночей.

Жаринка в печі зачаєна,
Сніпка перевесло туге…
Таке все тоді звичайне,
Таке все тепер дороге!

Ліна КОСТЕНКО

***

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Ліна КОСТЕНКО

За матеріалами з відкритих джерел