Бібліотека – це той храм, де завжди народжується і зберігається духовність. Пам’ятаймо, що у давнину бібліотеку називали «дім життя», «притулок мудрості», «аптека для душі»

В. Сухомлинський

Зустріч зі старшим науковим співробітником Дніпропетровського художнього музею Світланою Безпалько

11 березня 2015 року в науково-технічній бібліотеці Національного гірничого університету відбулася зустріч зі старшим науковим співробітником Дніпропетровського художнього музею Світланою Безпалько, яка розповідала про Традиційний жіночий костюм Дніпропетровщини кінця XIX – початку XX століть.

На заході були присутні викладачі співробітники та студенти університету, які шанують рідний край, захоплюються його мистецтвом та його історією.

В українській культурі багато чого цікавого та вражаючого. Особливу увагу приділено національному костюму. Будь-який костюм складається протягом століть, тому втілює в собі історію нації, її національні цінності. Як частина народної душі, він має велике історичне та художнє значення. 

 

 Невід'ємною ознакою українського традиційного костюма є комплексність. Основними складниками комплексів убрання були натільний, поясний (стегновий), нагрудний і верхній одяг. Особливу роль у комплексі відігравали головні убори, пояси, з'ємні прикраси, взуття. Кожен компонент виконував своє призначення, відрізняючись матеріалом, конструкцією, орнаментально-колористичним вирішенням, оздобленням, а також способом носіння та з'єднання одного з іншим.

             Обрядова символіка костюму відображає широкий спектр духовних традицій народу, його світогляду. Здебільшого символами були окремі компоненти костюма. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, любов. Особливою магічною силою володіли речі, виготовлені спеціально до того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому.

 Деталі костюма урізноманітнювалися залежно від різних побутових ситуацій, характеру праці, звичаїв, обрядів, сезону. В особливо урочистих випадках (наприклад, на весіллі) одягався весь комплекс, виступаючи важливим соціальним показником, підкреслюючи майновий і сімейний стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки. В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовної культури народу.


           Основу українського жіночого костюму становить сорочка - кошуля. Сорочку слов`яни вважали оберегом. Це вбрання здавна було і чоловічим, і жіночим; як натільним так і верхнім одягом. Кошуля довша за чоловічу сорочку і складається з двох частин, нижня частина (підтічка) шиється з більш грубої матерії. Зустрічаються в українців і цільні сорочки (додільні) - саме вони вважаються у жінок ошатними і святковими.

 

Залежно від крою українські сорочки поділяються на різні типи: тунікоподібна, з плечовими уставками, з суцільнокрійним рукавом, на кокетці. Важливим місцем у сорочці вважалася вставка під рукавом – клинок, ластовиця. Клинком втиралися від злих очей.

Сорочки шили з коміром і без них. Останній тип сорочки - найбільш древній. Воріт такої сорочки збирався в дрібні зборки та іноді обшивався зверху.

Відмітна особливість української жіночої сорочки - звичай прикраси подолу, кайми (подподольніци) сорочки вишивкою. Так само прикрашалися і рукави сорочки, особливо в місцях з'єднання рукава з плечем, де полик (уставка) являв собою частіше вишитий шматок матерії чотирикутної форми. Широкі рукави сорочки закінчувалися манжетом (чохла) у зап'ястя.

Понева - загальнослов'янський елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки ззаду і закріплюються на талії. Надягання поясного одягу (поневи) пов'язувалося з заміжжям і переходом у розряд жінок. В українців існувало три різновиди цього типу одягу: повсякденні без малюнка: запаска, дерга та святковий наряд у велику клітку - плахта.

Дерга складалася з трьох зшитих довгими сторонами полотнищ, утворюючи собою смугу тканини до 3 м завдовжки і 60-70 см шириною, що охоплює корпус жінки ззаду і підв'язується поясом. Оскільки дерга - повсякденний одяг, її шили з чорної або незабарвленої тканини, нічим не прикрашаючи. Українська запаска відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів часто пришивалися тасьми, які зав'язувалися на талії. Зазвичай носили дві запаски: одна (позадниця) прикривала тулуб ззаду, інша (попередниця) – надівалася спереду. Попередницю частіше заміняли фартухом. Запаску виготовляли з якісної тонкої вовняної тканини синього, зеленого та червоного кольорів. Плахта, як святковий одяг, виготовлялася з тканини картатого орнаменту. ЇЇ вручну вишивали вовняними або шовковими нитками. У ранній період відомі плахти, шиті з шовкової матерії або із золотої і срібної парчі.

Подальшою еволюцією поневи вважається спідниця.

 Верхній одяг українців різноманітний за покроєм. Широко поширеним кроєм верхнього одягу в українців був клиноподібний. Клини (уси) вшивалися ззаду з боків нижче талії, гострий кінець клина доходив до пояса, а основа виявлялася на рівні подолу. За цим зразком шилися свита, сірак, куцінка, гуня.

Верхній одяг був відрізний по талії. Нижня частина при цьому збиралася у великі складки (рясі) або в дрібну збірку і пришивалася до верхньої частини. Так шилася спідниця, свита, кожушанка (шуба), кірсетка - жіночий жакет без рукавів. В останньому типі крою складки робилися не тільки на спині, але і спереду, тобто колом по талії. Таким одягом була чемера, чемерка, чамарка.

 Жіночі головні убори різноманітні по конструкції, але їх об'єднує одна відміна від дівочих - вони повинні повністю вкривати голову, не залишаючи відкритими волосся. Це також знаходить пояснення в міфологічній свідомості слов'ян; традиція закривати голову жінки збереглася і в XX столітті. З'явитися з непокритою головою в суспільстві, і особливо в церкві, вважалося великою ганьбою для слов'янської жінки. Одним з найпоширеніших головних уборів заміжніх жінок була і залишається чотирикутна хустка.

Світовою популярністю користувалися українські вінки. Вінок – святковий дівочий головний убір. У слов`ян - це символ дівочої честі, вроди, щасливої долі, чистоти Плели вінки з живих квітів – чорнобривців, васильків, маку, барвінку тощо. З яких би квітів вінок не був, він повинен бути невисокий і охайно прилягати до голови. Вінок могли одягати тільки діти та дівчата. Вінок не тільки головний убір, окраса голови; він оберіг волосся та голови від злих духів, нечисті, хвороб, лихого ока. До вінка прикріпляли кольорові стрічки. Кожен колір стрічки був символом.

Яскравим доповненням до жіночого вбрання були намиста - нагрудні прикраси з дорогоцінних каменів: бурштину, коралів, перлів, гранату, венеціанського скла, або підвіски з монетами - мониста, "дукачі". Здавна намисто вважалося оберегом дівчини і жінки, воно відводило зле око, лікувало зір, знімало головні болі, уберігало від нечисті. Намисто було обов`язковою прикрасою нареченої.

Також обов'язковою частиною будь-якого одягу в українців був пояс. У міфологічній свідомості східних слов'ян він грав роль оберегу, захисту людського тіла. Пояси носили обов'язково: ходити без пояса вважалося непристойним. Окрім опояски на сорочці носили широкі пояси (кушаки) з верхнім одягом і хизувалися ними не менше, ніж нашивками і ґудзиками. У небагатих людей пояси були дорогi, тафтяні; у багатіїв вони робилися з дорогих тканин та прикрашалися коштовностями - золотими і срібними бляхами. Ошатні пояси були довжиною до 3-4 метрів, ними обмотували талію в кілька разів, а кінці, що завершуються китицями, звисали до колін або нижче. Колись в українців були в моді шовкові перські пояси. Наречену підперізували вишитим рушником.

 Взуття здавна виготовляли зі шкіри, лику, дерева та інших матеріалів. У більшості випадків робили на твердій підошві. Виготовляли взуття з одного шматка черевної шкури тварин (тому – черевії, черевики). З кращих шматків вичиненої шкіри козлів (цапів; цап – сап, тому матеріал – сап`ян) виготовляли взуття для заможних чоботи (сапоги), які підбивали залізними підковками. Для простолюдинів чоботи довгий час були розкішшю.

Традиційні жіночі черевики виготовлялися з невисокими підборами. Жіночи чобітки (взуття з високими халявами) селянки шили з чорної, жовтої, червоної шкіри. Червоні чоботи були ознакою вищого соціального стану.

Традиційне народне мистецтво українців було складовою частиною їх життя, воно супроводжувало людину від народження до смерті. Будь-який предмет матеріальної культури українці ретельно прикрашали, проявляючи свою фантазію та майстерність. Секрети майстрів передавалися у спадок, тим самим вироблялася традиція, характерна для різних груп етносу. Предметом народного мистецтва слід вважати українську вишивку. Вона широко використовувалася в народному костюмі і в побуті.


           Вишивка українського костюму багата і різноманітна. Нею оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки, верхній одяг, головні убори. Мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління. Способів вишивання та їх різновидів було багато. Найдавнішими видами народної вишивки були заволікання, занизування і настилування. Варіантом останньої техніки є широко поширена на Україні вишивка гладдю. Відома техніка вирізування зазвичай застосовувалася з іншими видами вишивки. У далекій давнині основні мотиви вишивки відображали елементи символіки різних стародавніх культів. Орнаментальні мотиви вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тварини). Окрім естетичного значення, вишивка на одязі нерідко маркувала вік людей, їх сімейне і соціальне положення.

Вишиванням здавна займалися жінки, які з покоління в покоління передавали яскраві зразки орнаменту. 

           Вся розмова супроводжувалася на екрані відеорядом елементів жіночого костюму, де були зазначені етапи його створення, розвитку та трансформації.

Наприкінці, напрочуд цікавої та змістовної зустрічі, Світлана Безпалько запропонувала оглянути український жіночий костюм. Він був створений руками студентів Дніпропетровського коледжу технологій та дизайну, який представила студентка цього коледжу Євгенія Сичевська.

Народний костюм, його колорит та вишивки і зараз змушують нас захоплюватися. Вони заражають нас оптимізмом, настроєм святковості і веселощів. Народні майстри вміли перетворювати утилітарну річ у витвір мистецтва. При цьому вони домагалися найбільшого різноманіття, базуючись на простому конструктивному ладі.

Аналізуючи історію народного костюму і розглядаючи сучасний костюм, можна зазначити, що в будь-якому сучасному костюмі повинні проявлятися риси народного, національного, традиційного, що робить його органічніше, рідніше, ближче, дорожче.

Тож не будемо забувати свою культуру і постараємося зберегти та примножити ії.

    

 

Відділ громадської інформації

НТБ НГУ