до 150 річниці від дня народження українського письменника, поета, майстра експресіоністичної новели, політика, громадського діяча Василя СТЕФАНИКА

«Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові…»

Василь Стефаник

Василь Стефаник – визначний український письменник-реаліст. Його творчість припадає на кінець ХІХ та першу третину двадцятого століття. Стефаник написав не так уже й багато – його художні твори можуть вміститися в одному томику. І все ж ім’я письменника стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу. Стефаникові новели вражають своєю виключною правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою досконалістю. Вже спочатку, як тільки з’явилися перші реалістичні новели письменника, вони захопили і схвилювали читачів. Художник Іван Труш, наприклад, писав, що Стефаник «представив мужика , або краще сказати його душу, так пластично і так знаменито, як ніхто перед ним». Раділа Леся Українка, що молодий новеліст дуже швидко «став знаменитістю на своїй батьківщині». Іван Франко в 1901 р. відзначав, що з’явився, може чи не найбільший після Шевченка письменник, «яким уже нині можемо повеличатися перед світом», що «його новели – як найкращі народні пісні…»

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинський район Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина Семена Стефаника. Змалку був дуже відданий матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на його думку. Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати.

Освіта, участь у громадсько-політичному русі

Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинський міській школі (з 1880), потім в польських гімназіях у Коломиї (з 1883 ) та Дрогобичі (з 1891). Там зазнав чимало знущань і принижень. У тодішніх галицьких гімназіях навчання проводилося німецькою та польською мовами, українська була під забороною, у них панувала задушлива атмосфера, насаджувалися вірнопідданські погляди. Гімназія крім формального навчання нічого не давала. Тож групи гімназистів, які прагнули справжньої освіти й покращення своїх знань, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника, майбутній письменник сатирик Лесь Мартович, і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина.

У 1883 році на першому курсі гімназії в Коломиї Стефаник познайомився з активною учасницею жіночого руху в Галичині Анною Павлик – сестрою Михайла Павлика. Саме від неї дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні). Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889).

У 1890 році через участь у «Покутській трійці» – таємному творчому об’єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина – ­Стефаник був виключений з Коломийської гімназії. Освіту продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа (тут свого часу навчався Іван Франко). Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу – вже як член селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 році І. Франком та М. Павликом. На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного  гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник за бажанням батька вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету у Кракові (1892). Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Бувши студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства «Академічна громада», у польських і українських студентських гуртках та літературних об’єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками. У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій» та інші твори.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування у 1890 році першої статті – «Жолудки наших робітних людей і читальні» – він у 1893-1899 роках пише і друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція».

Стефаник бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 році його заарештовують. Попри те, Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за «мужицького посла» І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Активно займаючись громадсько-політичною діяльністю, а також публікуючи власні публіцистичні статті й художні твори, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році залишає університет.

Початок активної літературної творчості

1896-1897 роках – час особливо напружених шукань Стефаника. Перша збірка новел – «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім Івана Франка, були Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. У 1900 році вийшла друга збірка Стефаника – «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію.

У 1901 році вийшла в світ третя збірка новел Стефаника – «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника «Дорога» та роком раніше написаній ліричній сповіді «Confiteor», що в переробленому вигляді була надрукована під назвою «Моє слово».

Подальші роки

У 1900 році Стефаник залишив навчання в університеті і виїхав із Кракова. На той час стосунки з батьком, який зовсім відмовився утримувати сина, дуже ускладнилися. Літературна робота дуже виснажувала, а заробітки з неї були мізерними. Попри життєві труднощі, Стефаник не забуває про високу місію громадянина-українця. Починає громадську діяльність: засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії, агітує на виборах, виголошує промови на вічах. Важливою віхою у житті В. Стефаника була подорож 1903 року до Полтави на свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Крім Полтави, відвідав також Київ, Житомир та Канів, зустрівся з Миколою Лисенком, Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Христиною Алчевською, Михайлом Старицьким, Панасом Мирним, Борисом Грінченком, Володимиром Самійленком, Гнатом Хоткевичем, Миколою Вороним, Іваном Стешенком та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Велике враження справило на письменника відвідання могили Тараса Шевченка. З неї він «поклонився всій Україні».

1904 року одружився з дочкою священика, посла Галицького сейму Кирила Гаморака, Ольгою Гаморак. Весілля відбулось 26 січня у ресторані львівського готелю «Ванда», тепер вул. Шевська, 4; були присутні ­Іван Франко, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Володимир Шухевич.

Оселився у с. Стеців поблизу Русова на господарстві тестя, займався сільським господарством. В цей час активізує громадську діяльність: як кандидат у посли австрійського парламенту, 1908 року виступає в населених пунктах округу, зокрема у Заліщиках, Добрівлянах, Торському, виграє вибори.

З 1910 року разом з дружиною й трьома синами (Семеном, Кирилом, Юрієм) переїхав до рідного села, у якому жив до кінця свого життя. З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) – депутат австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом. У віденському парламенті Стефаник підтримував волелюбні прагнення народів, що входили до складу Австро-Угорщини. Зокрема він виступив проти анексії австрійським урядом Боснії та Герцеговини. 1909 року взяв участь у з’їзді УРП у Тернополі.

Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна; воєнне лихоліття збіглося з особистою трагедією: у лютому 1914 р. померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Більше Стефаник не одружувався. Попри це, громадську активність не припинив. Зокрема, брав найактивнішу участь у відзначенні 100-річчя з дня народження Т. Шевченка: виступав на мітингах, присвячених відкриттю пам’ятників поетові у Коломиї, Снятині, с. Вовчківці, м. Скала-Подільська та ін. У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав новий період своєї творчості (1916-1933).

Уважно стежив письменник за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпаду Російської імперії Стефаник гаряче вітав утворення УНР. 17 листопада 1917 року, виступаючи на велелюдному віче в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою». Він очолював урядову делегацію (65 осіб) ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв’язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу. Під час приїзду встановив зв’язки з діячами науки й культури, які посприяли виданню його творів: з 1919 року книжки Стефаника видаються в Харкові та Києві. Після громадянської війни і поразки визвольних змагань письменник болісно переживав крах своїх сподівань. Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Письменник пильно стежив за подіями в підрадянській Україні, брав участь у громадському житті: очолював місцеву «Просвіту», кооперативну спілку «Сільський господар». У 1926-1927 роках. громадськість Львова, Києва відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Ім’я письменника стає широко знаним у світі. Його твори перекладаються багатьма мовами.

Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, а в 1931 р. у Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Проте Стефаник у 1933році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрій Шептицький призначив письменникові пенсію від Українсько ї греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.

Останні роки життя письменник тяжко хворів.

7 грудня 1936 року помер, похований у рідному селі.

Розповідають, одного разу Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:

«Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?»

Хоткевич відповів:

«Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба – цілу книжку».

У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.

У 1941 році в будинку письменника в селі Русів відкрито літературно-меморіальний музей.

• 

• 

Ім’я Василя Стефаника мають:

• Премія в галузі літератури й мистецтва – найвища в Івано-Франківській області відзнака, яку присуджує Івано-Франківська обласна державна адміністрація місцевим авторам;
• Прикарпатський національний університет;
• Національна бібліотека у Львові;
• Публічна бібліотека у Києві;
• Вулиці у Заліщиках, Львові, Тернополі, Коломиї, Стрию, Снятині;
• Коломийська спеціалізована школа І-ІІІ ст. імені Василя Стефаника;
• Снятинський ліцей імені Василя Стефаника у місті Снятин;
• Львівська СЗШ № 22.

Василеві Стефанику споруджено пам’ятники:

• у Львові на вулиці Стефаника перед входом до Національної бібліотеки імені Стефаника;
• в Івано-Франківську на подвір’ї Прикарпатського національного університету на вулиці Шевченка;
• у селі Русів;
• у місті Едмонтон (Канада);
• у місті Снятин;
• у селі Ясенів Бродівського району на Львівщині.

Встановлено меморіальні дошки:

• на будівлі колишньої Дрогобицької гімназії;
• на будівлі Прикарпатського національного університету;
• на будинку культури села Розношинці на Тернопільщині;
• на будинку № 3, вул. патріарха Йосифа Сліпого у м. Тернопіль.

За інформаційними матеріалами з відкритих джерел