Бібліотека – це той храм, де завжди народжується і зберігається духовність. Пам’ятаймо, що у давнину бібліотеку називали «дім життя», «притулок мудрості», «аптека для душі»

В. Сухомлинський

Вечір-спогад «Хороший человек покинул Землю…», присвячений вшануванню пам’яті студента НГУ Дмитра Решетняка

1 грудня 2016 року в читальній залі ім. Н. О. Фоменкової науково-технічної бібліотеки зібралася університетська спільнота для вшанування світлої пам’яті студента НГУ, лейтенанта 20-го окремого мотопіхотного батальону 93-ї бригади Дмитра Решетняка, який загинув в зоні АТО, підірвавшись на міні в Пєсках (18 лютого 2016 року від отриманих ран помер в госпіталі Селідово Донецької області). Приводом став вихід збірки віршів про героя, яку написала мама однокласника та друга Дмитра, член літературної студії «Уголёк» Тетяна Деркач. Цю збірку поетеса назвала «Взрыв».

 

Решетняк Дмитро Іванович народився 6 травня 1992 року в м. Днірпопетровськ. В 1999 році пішов у перший клас 96-тої середньої школи. Всі ці роки Дмитро вчився на «відмінно» та йшов на золоту медаль. А ще займався народними танцями в колективі «Забавки». Його улюблений танець — «Гопак». Брав активну участь у житті класу та школи. Завжди був відповідальним та цілеспрямованим. А мама Дмитра Тетяна Олексіївна була його союзником, підтримкою, опорою у всіх починаннях. У них з сином завжди була активна життєва позиція. Адже Тетяні Олексіївні було 42 роки, коли народився Дмитро. У Дмитра два брати-близнюки і різниця у віці між ними майже 23 роки, це ціле житґя. І це вік, в якому Дмитро залишив нас. Він не був ідеальним, він такий, як і інші хлопчаки, з усіма чеснотами та недоліками. Але   чимось він особливий, не схожий на всіх, за це його і любили. Він з самого дитинства був таким добрим, усміхненим, він просто купався в променях материнської любові і це вселяло в нього ту впевненість, якою він володів – в себе та свої сили. А мама його підтримувала в усьому, тому що з чотирьох років виховувала Дмитра одна. І від неї можна було чути тільки: «Дмитрик» і «сонечко». Інакше вона його не називала. Інакшого звернення ніхто не чув. І він, дійсно, був тим сонечком, яке світило та зігрівало її не зовсім просте життя. Він завжди посміхався. І так посміхатися міг тільки він…


В 2009 році закінчивши середню школу, вступив до НГУ на геологоразвідувальний факультет, спеціальність Геофізика. Провчившись два курси, прийняв рішення навчатися на кафедрі військової підготовки. Після двох років навчання влітку 2013 року студенти виїхали на військові збори в с. Черкаське, місце дислокації 93-ї механізованої бригади, де вони вчилися рити окопи, стріляти по мішенях, нести на собі 15-тикілограмові кулемети в 30-тиградусну спеку, ходити в наряди і, саме головне, водити танк… Адже по закінченні навчання та прийняття військової присяги їм мали присвоїти звання молодшого лейтенанта танкових військ. Присягу прийняли в самому кінці серпня 2013 року… Навряд чи тоді хтось міг подумати, що скоро все зміниться в мирній країні і один з них — це Дмитро — опиниться в ролі командира в зоні реальних бойових дій. І загине за нас, за мир в Україні.

Нелегку розмову розпочала директор бібліотеки О. Н. Нефедова, а з екрана на кожного присутнього вдивлявся молодий усміхнений юнак, у якого було все попереду — і життя, і любов, і карєра.


«Хороший человек покинул землю» таку назву мав цей вечір пам’яті. Згадати Дмитра прийшли небайдужі люди. Вони ділилися спогадами про хорошу людину, якою був Дмитро: побратим і викладач університету Д. Кошка, декан геологорозвідувального факультету В. Ф. Приходченко, викладач кафедри геофізичних методів розвідки В. М. Логвін, директор історичного музею НГУ С. Зимницька, письменниця та поетеса, провідний фахівець Центру культури української мови ім.О.Гончара Л. Степовичка та інші.

З поетесою Т. Деркач Дмитра пов’язувала довготривала дружба з її сином, з яким він навчався в школі та на військовій кафедрі НГУ. В пам’ять про найкращого друга свого сина Тетяна написала цілу збірку віршів, які в цей день читала в аудиторії. Вірші поетеси перепліталися зі спогадами про дитинство Дмитра, який у хвилини воєнного випробування вмить подорослішав. Юнак у свої 23 роки отримав наказ очолити підрозділ, підлеглі якого були набагато старшими за віком. Але Дмитро мав хист до військової справи і виявився справжнім командиром, якого поважали солдати. Умів нести відповідальність за інших та опікуватися їхніми долями. Про все це поетичними рядками лунало у залі. Безперечно, ця книга повинна заговорити і знайти свого читача. 

Весь цей час у залі знаходилася мама Дмитра - Тетяна Олексіївна, по обличчю якої котилися сльози. Біль втрати не може полегшити навіть час. Материнський біль поширився на всіх присутніх, сум охопив кожного. І де знайти слова втіхи, аби полегшити життя матері героя… Незважаючи на таку страшну втрату, Тетяна Олексіївна знайшла в собі сили, аби зустрічатися з людьми, зі студентами та учнями, щоб наша молодь виховувалася не на героях із книжок, а на реальних героях та життєвих подіях. Маму Дмитра називають мамою батальйону, в якому служив її син. Цього дня вона передала до історичного музею НГУ деякі речі Дмитра, бо там створюється патріотична інсталяція про випускників та співробітників НГУ, які захищали і захищають Україну у зоні АТО.

Він загинув, але він переміг. Переміг біль, страх, відчай. А може й саму смерть...

Самі довговічні пам'ятники не в мармурі та граніті, а в серцях людей.

 

                                                           ***

Хороший человек покинул Землю…

И без него стал меньше мир

Для нас, для всех…

Но будем думать мы,

что просто он уехал,

А встретимся… Не знаем мы когда…

Нам легче будет жить
               и легче думать,

не будет безисходности глухой…

Ну а ему… Пусть будет

В том краю комфортно.

И нам от этой мысли хорошо…

 

***

Позволь нам, Господи,

Жить достойно,

Достойно жизни его

И дел…

А мы надежду

Не растеряем

И оправдаем его задел…

 

 Відділ громадської інформації

НТБ НГУ