Бібліотека – це той храм, де завжди народжується і зберігається духовність. Пам’ятаймо, що у давнину бібліотеку називали «дім життя», «притулок мудрості», «аптека для душі»

В. Сухомлинський

Патріарх української літератури (до 100 - річчя від дня народження Олеся Терентійовича Гончара)

3 квітня 2018 року відзначається 100 років від дня народження Олеся Гончара.

Пам'ятник у Києві, на розі вулиць В. Липинського і М. Коцюбинського, в парку ім. О. Гончара

     В історію ХХ століття нашої країни цей легендарний український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч, лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії імені Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978), Герой України (2005, посмертно), Герой Соціалістичної праці (1978) вписав дуже яскраву сторінку. Найвідомішими творами Олеся Гончара, що викликали величезний суспільний резонанс, стали романи «Прапороносці» та «Собор». Причому, якщо за «Прапороносців» Гончар був приголублений тогочасною владою, то за «Собор» він отримав клеймо «націоналіста та очернителя радянського ладу». Трагізм полягав у тому, що Олесь Терентійович, за життя ставши класиком української літератури, на собі відчув усі можливі приниження не тільки як літератор, але й як людина. Його не тільки травила влада, але й продавали «друзі», підкидали брудні анонімки, намагалися утягнути в провокації. Олесь Гончар у 1991 році вийшов із лав КПРС і це був свідомий крок людини — патріота України.

     «Яка дика епоха! — з гіркотою писав О. Гончар у щоденнику. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченківський «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер в чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»...

   «Олесь Гончар був одним із засновників Українського фонду культури, - згадував колега Гончара Борис Олійник. – Ми дуже плідно разом працювали над нашими програмами. Олесь Терентійович був розумною і сильною людиною в принципах і поглядах. Після виходу роману «Собор», він пережив дуже важкий період, але не зламався, а все одно принципово відстоював свою позицію. Минув час, і сьогодні «Собор» є одним із найкращих творів української літератури, що свідчить про його далекоглядність. Я щасливий, що є його сучасником. Він був Людиною й Письменником із великої літери».

   Читаймо Олеся Гончара – він жив і творив для нас, для України, для її майбутнього.

 

В якому Храмі помолитись Богу?

В якому, люди, поки ще не пізно?

В які, скажіть, вдарити нам дзвони,

Щоб припинить душі лиху руїну?

 

Цікаві факти про Олеся Гончара

 

  • Все життя письменник прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька — Беліченко, в сім'ї була ще старша сестра Олександра;

Хата-музей Олеся Гончара в селі Слобода Суха Кобеляцького району 

Полтавської області

  • незабаром мати померла, трирічний Олесь і його старша сестра залишилися з батьком, який через деякий час одружився вдруге. З мачухою спільну мову хлопчик не знайшов, дитинство провів з дідусем і бабусею по лінії матері на хуторі Слобода Суха на території Полтавської області;


Батьки письменника — 
Терентій Сидорович,
Тетяна Гаврилівна Олександр Біліченко у віці 13-ти років

та сестра Олександра. 1910 р.

  • перед початком навчання в школі майбутньому письменникові глава сільради видав документи на прізвище матері. Оскільки в сформованому сільському класі один хлопчик на ім'я Олександр вже був, Гончару видали документи на ім'я Олесь;

Олесь Гончар з сестрою Шурою та її чоловіком Гаврилом Совою. Перша зустріч.
Ломівка. 1938 р.

 

  • з дитинства, проведеного в селі, подорослішавши, Гончар згадував широкий степ, друзів-пастушат та нескінченну напружену самовіддану працю сільських жителів;
  • до вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті;
  • про початок війни літератор дізнався з бібліотечної газети. Незабаром в складі студентського добровольчого батальйону відправився на фронт. Після важкого поранення і звільнення з полону Гончар повернувся на фронт. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї, на території Чехословаччини. Отримав орден Слави, Червоної Зірки і 3 медалі "За відвагу".

    Під час оборони Києва, в битві на річці Рось письменник отримав перше поранення. Потім Гончар був поранений ще двічі, один з осколків залишився в нозі літератора на все життя. Неодноразово йому вдавалося врятуватися від майже неминучої смерті: снаряд розірвався на місці, де пару секунд назад був Гончар; під час кінного супроводу колони з боєприпасами кінь наступив на міну, тварина залишилася без ноги, вершника тільки оглушило вибухом; під час перебування майбутнього літератора в кімнаті в приміщення влетів снаряд, вдало впала шафа, захистивши Гончара. Дивовижні порятунки письменник потім пояснював молитвами улюбленої бабусі, яка замінила йому матір;

Мене війна веде все далі

просторами чужих земель.

Де й наші птиці не літали,

Іду, мов давній менестрель.

Я вірю в пісню, як в молитву,

І смерть, здається на війні

Щадить мене в найтяжчих битвах

За… недоспівані пісні.

Коли при спалах заграви

Вночі, ввірвавшихся в дзот,

Я дістаю із-за халяви

З піснями вольними блокнот

І на трофейному папері

Лягає туга і печаль, -

Я наче відкриваю двері

у рідний дім, у рідну даль…

І, як сновиддя золоте,

Мені тоді снується

Про давнє і дзвінке! Про те,

Що плаче і сміється —

Наказ «Вперед» — я знов ховаю

Окопну лірику свою.

Й на повен зріст — до того краю,

Де знову бути нам в бою. 

Вірш, написаний

О. Гончаром у 1944 році

  • воєнні умови булине дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися під час затишшя між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів»;

 

Думи про Батьківщину

Здрастуй, мій сонячний краю,

Ти снишся мені і тут,

Серцем щодня я літаю

До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені написати,

Якій догукнути рідні?

Той — мамі, а той — дружині,

Той — сестрам, а той — братам.

А я напишу — Україні! 

Сонцю її і степам,                                                     Під час кінного супроводу колони з боєприпасами

Сивим, як згадки, могилам,

Що тонуть в імлі голубій,

Шляхам, окутаним пилом,

Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини

В тумани повитих Карпат.

Може, моя то Вкраїна

Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,

У тому краю забрини,

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни.

Вірш, написаний О. Гончаром у 1944 році

 

            

  • після війни почав писати роман "Прапороносці", робота над яким тривала 3 роки; в цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.
  • з майбутньою дружиною Валентиною Данилівною письменник познайомився в Дніпропетровську, де він жив в повоєнний час у своєї сестри. Зараз будинок сестри письменника розміщується за адресою вулиця Клубна, 25. Молоді люди жили на одній із вулиць околиці міста. Незабаром після весілля пара переїхала до Києва;
  • саме Валентина Данилівна була самим вірним супутником життя письменника, хранителем його творчості;
  • філолог за освітою, дружина літератора була першим читачем і критиком творів Гончара. Разом пара прожила 48 років, критики стверджують, що сильні образи жінок в творах Гончара пояснюються величезною любов'ю до Валентини Данилівни;

         

Олесь Гончар з дружиною Валентиною

  • у подружжя народилося двоє дітей - старша дочка Людмила (перекладач англійської мови) і син Юрій, біолог за фахом;

         

Олесь Гончар з сином Юрком. Ломівка, 1959 р. Олесь Гончар з дружиною Валентиною  та

                                                                                                  дочкою Людмилою біля Троїцького собору у

                                                                                                    Новомосковську, 1954 р.

 

  • околиця Дніпропетровська – Ломівка – є центральною географічною точкою у біографії Олеся Гончара, кажуть дослідники. Тут він народився і провів перші роки життя, сюди повернувся, обпалений війною, щоб продовжити навчання в університеті. У будиночку сестри Олександри Сови, у якій знайшов друга й порадника, на вулиці Клубній він написав свої перші новели й оповідання. Також у Ломівці вийшли з-під пера найвідоміші твори – романи «Прапороносці», «Тронка», «Твоя зоря», «Собор», завдяки яким Гончар зажив слави «наймолодшого українського класика»...     Після переїзду до Києва, вже ставши знаним письменником, він щороку навідувався до Ломівки – ховався тут від гамору міста і телефонних дзвінків, відшліфовував твори. Привозив сюди в гості й своїх іменитих друзів. «Уся Клубна наче пахла поезією», – писав Павло Загребельний, побувавши на таких гостинах;

Олесь Гончар у колі родини. Ломівка, 1984 р.

  • дуже любив письменник Херсонську область, свого часу навіть обирався депутатом від цього регіону. Під час перебування народним обранцем на кожне звернення від жителя області давав письмову відповідь особисто;

Олесь Гончар з сестрою Шурою

  • для Гончара література була і роботою, і хобі. Протягом деякого часу він захоплювався колекціонуванням живопису, але інтерес до картин швидко пройшов. А от літературу, за твердженням дружини письменника, він розглядав як останню надію на перемогу добра в протиборстві зі злом;
  • занадто релігійною людиною письменник не був. Нерідко на Великдень і Різдво він ходив до Володимирського собору і молився, але всередину не заходив. Вдома у літератора було видання Біблії, Олесь Терентійович в якості свого кредо використовував слова Ісуса Христа. Він говорив, що прийшов в цей світ не для того, щоб служили йому, а для служіння людям;
  •    «Він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в сиві свої літа» — Дмитро Білоус.
  • посмішку вважав письменник важливим елементом в роботі чиновника. Він стверджував, що чиновники, які через особливості натури або в силу якоїсь хвороби не посміхаються, не повинні працювати з людьми. Оптимальним місцем роботи для похмурих людей Гончар називав кладовищі;

Балада по усмішку

Олесю Гончару

Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,

Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —

Як Ви змогли пронести крізь фронти,

Крізь морози фашистського мору,

Як вберегли її світло дитинне,

Коли слава стріляла в її пелюстки

Зі ста золотих гармат?!

Так — я кажу тут лише про людину

І знамено людини — про усмішку,

Взяту від мами Тетяни в полтавському полі,

Стома турботами скупану,

Стома журботами сушену,

Стома скорботами замиловану.

Та усмішка, та дивна дивина

Живе як пташка, сонцеві підвладна,

В гніздовї вуст запечених.

Та усмішка хіба Дніпром рождена.

Слухняна павітру і непокірна вітру.

Ви квити з квітнем — він Вам квіти,

А Ви йому — усмішку з уст в уста…

 

Сміється сонце. Сміх пече вуста.

Сміється пташка в пташки на долоні.

Сміється слава — очі поверта,

Свої очища в карому полоні.

Сміється сміх. Горить на рукаві.

Сміється так дитинно, стопричинно,

Сміється українно — ми живі,

І карим сміхом двері в світ розчинено.

Сміється розум. Аж пашить крилом.

Сміється дотеп, смутком перешитий.

Добро сміється над горбатим злом.

А доки ми сміємось — будем жити…

 

1978 Іван ДРАЧ

 

  • дружина письменника розповідала, що в процесі взаємодії з чиновниками письменник дотримувався своїх власних принципів. Наприклад, якщо в їдальні санаторію подружжя саджали за один обідній столик з чиновниками, про неприємні справи яких літератор знав - за час трапези він не вимовляв жодного слова. На прохання Валентини Данилівни сказати хоч щось з ввічливості Гончар відмовляв, оскільки чиновник є "мурлом";
  • до своєї роботи літератор був дуже вимогливим, але абсолютно невибагливим у побуті, хоча білі сорочки і скатертини любив. По господарству дружині не допомагав з причини відсутності часу, хоча вмів багато чого робити, за час дитинства і юності багатьом життєвим премудростям навчився;
  • спілкуючись з журналістами, Валентина Данилівна також розповідала, що письменник був людиною немеркантильною, щедрою, дружині своїй найчастіше дарував троянди, при виборі речей в закордонних відрядженнях помилявся з розміром;

  • в гастрономії найбільше любив Гончар гречаники та салати. Особливо перебірливим в їжі класик не був, оскільки добре пам'ятав голодні роки;
  •  в останні роки здоров'я письменника серйозно здало позиції. Звичка приймати все, що відбувається близько до серця стала причиною трьох інфарктів і такої ж кількості інсультів, сильно боліла нога з нагадуванням про війну в вигляді уламка снаряда. 14 липня 1995 року серце Олеся Гончара зупинилося.