100 років від дня народження Дмитра ГНАТЮКА
28.03.2025«У мене була мрія так заспівати українську пісню, як ніхто інший, і я її здійснив. Тому я – щаслива людина».
Дмитро Михайлович Гнатюк (28 березня 1925, с. Мамаївці, Румунське королівство – 29 квітня 2016, Київ, Україна) – видатний український оперний співак (баритон), режисер, педагог. Заслужений артист УРСР (1958). Народний артист СРСР (1960). Народний артист України (1999). Депутат Верховної Ради СРСР 8-10-го скликань (у 1972-1984 роках). Почесний громадянин Києва (1997), Чернівців (2002) та Чернігівської області (2015).
Герой Соціалістичної Праці (1985). Герой України (2005). Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступеня, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1973).
Перший виконавець хітів 1960-х – пісень «Два кольори», «Пісня про рушник» та «Києве мій». Вільно володів румунською мовою.
Ранні роки
Народився в селі Мамаївці (нині Кіцманського району Чернівецької області), що тоді входило до складу Румунського королівства в селянській родині. Батько – Михайло Дмитрович (1898-1987), мати – Марія Іванівна (1898-1962). Батьки жили небагато, але мали авторитет у місцевих жителів. У родині було шестеро дітей, і нерідко Михайло Гнатюк, вирушаючи у справах до Чернівців, залишав Дмитра за старшого. Батько під час Першої світової залишився без ноги, тож Дмитро змалку був залучений до праці у сільському господарстві. В умовах румунської окупації закінчив румунську школу. Юнаком брав участь у церковному хорі, отець Мирослав відразу відчув талант молодого Дмитра та навчив його музичної грамоти. Згодом, Дмитро організував у школі гурток художньої самодіяльности, і навіть сам поставив спектакль «Сватання на Гончарівці». «Прем’єра» відбулася у звичайнісінькій клуні, бо в селі не було клубу. Звідти винесли сіно, зробили поміст, декораціями були принесені з хат килимки. Та попри все, вистава мала величезний успіх.
Згодом на районній олімпіаді художньої самодіяльности ця постановка отримала високу оцінку. Її навіть збиралися відправити до Києва, але грянула Друга світова.
З початком радянської окупації (1940), приєднання регіону до УРСР та пізнішого вторгнення німців, втратив старшого брата Івана, який навчався у Румунії, а з поверненням на батьківщину був звинувачений у шпіонажі і страчений. Під час Другої світової війни й повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив у евакуації в місті Нижня Салда Свердловської області, де отримав додаткову середню освіту та змушений був з 1944 року працювати металургом.
Повоєнні роки
Після війни повернувся у Чернівці. З 1945 року – артист, соліст Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Режисер театру Василь Василько запропонував Гнатюку зіграти Миколу в спектаклі «Наталка-Полтавка». Молодий артист працював по 14 годин – так йому хотілося вдосконалити свою роль. Невдовзі режисер зателефонував своєму другові, оперному співаку та педагогу Івану Паторжинському і сказав, що направляє до нього молодого співака, який бажає вчитися. Улітку Дмитро зміг приїхати до Києва, проте ніяк не міг знайти консерваторію. Питавши у перехожих ті помилково напрвили його до театрального інституту. Там він успішно склав іспити на режисерський факультет, а потім ректор Семен Ткаченко запитав у Гнатюка, чи може той що-небудь заспівати. Дмитро заспівав «Дивлюсь я на небо», а ректор здивувався і сказав, що йому треба було в консерваторію йти. Зрештою, розібравшись у чому річ, Семен Михайлович сам відвів Гнатюка до Паторжинського. Після отримання диплома Дмитра Михайловича прийняли до Київського оперного театру, якому він залишився вірним на все життя. Пізніше стає солістом Київського театру опери і балету (1951-1988), директором (1979-1980), режисером (1980-1988). Водночас 1983-1993 – завідувач кафедри оперної підготовки Київської консерваторії.
До 90-річчя видатного співака Василь Фольварочний присвятив Дмитру Гнатюку роман-хроніку «На висотах орлиного лету».
Музична кар’єра
Закінчив Київське музичне училище, у 1951 – Київську державну консерваторію (клас І. С. Паторжинського). Під час навчання мав зустріч із диктатором СРСР Йосипом Сталіним, який також оцінив його талант. «Ви собі не уявляєте, що я тоді, ще студент консерваторії, пережив! Коли я вийшов до публіки, моя нервова система просто відмовила. Я пам’ятаю, що співав «Дивлюсь я на небо», чудову нашу пісню».
З 1951 року – соліст Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка. У 1979-1980 роках – директор, в 1980-1988 – режисер, в 1988-2011 – художній керівник і головний режисер (понад 20 постановок), з 2011 – режисер театру. Ставив спектаклі в оперній студії Київської консерваторії і Донецькому театрі опери та балету ім. А. Солов’яненка.
Талановито виконані партії Євгенія Онєгіна, Фіґаро, Ріґолетто, Остап, Микола («Тарас Бульба», «Наталка-Полтавка» Лисенка), Петруччіо, Мазепи, Ріголетто й багатьох інших персонажів забезпечили йому величезну популярність в країні, а також гастролі в США, Австрії, Італії, Новій Зеландії та КНР. У нью-йоркському Карнеґі-Холі публіка не замовкала й вимагала співака «на біс» так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Потім шанувальники намагалися вдертися в гримерку й зламали двері. Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами.
У 1960 записав пісню «Два кольори», грамплатівки з якою скуповувалися величезними тиражами, пісня звучала в телепередачах і на радіостанціях. Незабаром співак закріпив успіх, виконавши «Пісню про рушник». У тому ж році Дмитро Гнатюк отримав звання Народного артиста СРСР. В 1975 здобув другу освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва за спеціальністю режисер. Окрім співочої кар’єри, Дмитро Гнатюк увійшов в історію як режисер-новатор. Закінчивши режисерський факультет, взявся за втілення своїх найсміливіших задумів. Його дебютом в новому амплуа стала опера Олександра Бородіна «Князь Ігор». Дмитро Михайлович виключив будь-яку можливість порівняння його постановки з іншими, він свідомо порушив класичні оперні канони та замість черговості увертюра-пролог-опера представив пролог-увертюру-оперу, посиливши динаміку вистави й скоротивши її час на півтори години. Не всі спочатку зрозуміли суть такої новаторської режисури, навіть дорікали Гнатюку, але час довів його правоту.
З 1985 року – також режисер Київського дитячого музичного театру (з 2005 року – Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва.
У 1983-1990 роках – завідувач кафедрою оперної підготовки Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського (з 1985 – доцент, з 1987 – професор). Гнатюк все життя збирав український живопис. У своїй домівці колекціонував твори кінця XIX–початку XX століть, часто рятуючи їх від знищення, повертаючи з-за кордону або й реставруючи.
Прожив 65 років зі своєю дружиною Галиною Макарівною Гнатюк, з якою познайомився в студентські роки. Вона була мовознавцем і лексикографом, працювала в Інституті мовознавства ім. О. А. Потребні НАН України, мала звання доктора філологічних наук, є співавтором багатотомного «Словника української мови», а також низки енциклопедій, лауреат державної премії.
Галина Макарівна багато часу вділяла професійній роботі, тому народила єдиного сина Андрія, який теж став філологом, упродовж років викладає французьку на факультеті журналістики, мають онука Дмитра. Син Андрій розповідав, що батьки ніколи не сварилися, хоча могли багато дискутувати про українську культуру і мову.
Ось як Дмитро Гнатюк описував свою дружину: «Мені пощастило з дружиною. Вона родом із Черкащини, з села Козацького, що в трьох кілометрах від Кирилівки – батьківщини нашого батька Тараса. Сходив пішки весь цей край. Напевно, і женився через те, що не міг би жити без цього шевченківського духу. Дружина моя Галина Макарівна Гнатюк (дівоче прізвище Середенко) – доктор філологічних наук. Вона українка всім серцем, тілом і душею. Красуня.
Мені пощастило, що дружина не була закохана у діаманти. Не змушувала мене купувати цього, тож я все вкладав у картини. Моє хобі давало натхнення і бажання жити, працювати й робити добро».
Дмитро Гнатюк з дружиною Галиною в молодості 
2000-ні роки
За час своєї кар’єри Дмитро Гнатюк дав незліченну кількість концертів, поставив понад два десятки вистав, записав 6 компакт-дисків і понад 15 платівок. Викладав у столичній консерваторії (Національній музичній академії імені Петра Чайковського), був головним режисером оперного театру.
Помер 29 квітня 2016 року в Києві на 92-му році життя. Похований на Байковому кладовищі. Незабаром після цього 20 червня 2016 року померла й дружина артиста. Похована поруч із чоловіком.
28 лютого 2020 року в Печерському районі м. Києва видатному українському співакові відкрили меморіальну дошку. Її встановили на фасаді будинку, де жив артист, на вулиці Станіславського, 3, де він із сім’єю прожив 50 років. В цьому ж будинку сім’я Гнатюка облаштувала кімнату-музей, присвячену творчому шляху виконавця. Виготовили й встановили пам’ятну дошку за рахунок рідних артиста.
«Якщо у вас немає волі, один талант не витягне людини. Є воля – є мета. Я слухав свого вчителя, Івана Паторжинського, і відчував свою місію – нести в світ нашу українську пісню». (Д. Гнатюк).
Мав унікальну колекцію українського живопису
Дмитро Гнатюк прославився не лише завдяки співу й режисерству, а й завдяки приватній колекції картин українських класиків-живописців кінця ХІХ–початку ХХ століть. Всі стіни в трикімнатній квартирі артиста у три ряди були завішані шедеврами Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського, Івана Труша, Миколи Сергєєва, Костянтина Крижицького, Олекси Новаківського та інших митців. “Коли працюєш як віл і коли у тебе по двадцять-тридцять концертів, сума набігала чималенька. Тому більшість із заробленого там витрачав на картини. Хтось їх колись вивозив, а я повертав знову додому”, – розказував Гнатюк. Він ніколи не купував картини задля продажу. Суто для натхнення! Згодом частину з них подарував музеям.
Любив займатися садівництвом. І навчав цього мистецтва й інших. Садівництво було другою пристрастю Гнатюка після вокалу. Про це свідчать спогади його друга – народного артиста України Андрія Демиденка. Так, за його словами, Дмитро, приїхавши в гості, кожному деревцю співав “Многая літа”. І додав: “Якось він привіз мені в подарунок два шведські секатори для підрізання дерев і розкрив багато секретів про садівництво. Наприклад, на яку глибину потрібно копати ямки для саджанців, як розмовляти з деревцем, щоб воно плодоносило…”.
Три покоління сім’ї Дмитра Гнатюка
Ще з цікавого: Гнатюк був переконаний, що сад уміє бути вдячним. Тобто якщо потриматися хвилину-дві за гілку чи стовбур, то людина отримує заряд бадьорості – і її життя покращиться.
Зірка Дмитра Гнатюка на Алеї Зірок у Києві
За матеріалами
