160 років від дня народження

Цьогоріч виповнюється 160 років від дня народження українського письменника Михайла Коцюбинського. Він одним із перших став боротися проти застарілих літературних традицій і вивів нашу літературу на європейський рівень, за що його називали українським імпресіоністом. Крім того, письменник значно збагатив літературну українську мову та її стилістику, використовуючи у своїх творах народну мову.

Упродовж усього життя М. Коцюбинський був українським патріотом. Його громадянське кредо просте й водночас дивовижне: «Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?»

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. у Вінниці. Батько письменника мав неспокійну вдачу й нещасливу долю. Це ставало причиною зміни місць праці, тому родина мусила часто переїжджати. В автобіографії М. Коцюбинський наголошував, що його рід по батьковій лінії походив «з давніх українських бояр». Мати ж вела родовід від освічених молдавських вельмож. Любов до мистецтва, яким вона була щедро наділена, а також «багата природа прекрасного Поділля» сформували, за спогадами письменника, його душевну організацію, виховали важливий для характеру митця ідеал краси й гармонії.            

Одного разу в дитинстві, коли малий Михайлик захворів, він раптом у маренні заговорив українською мовою. Це дуже здивувало батьків, оскільки в родині панувала російська. Після одужання про цю подію часто згадували, і це збудило в хлопчика свідоме зацікавлення українським словом. У 9 років Михайлик складає українські пісні на зразок народних, а в 12 років пише повість із фінського життя.

Освіту малий Михайлик здобував спочатку в приватного учителя у школі міста Бар, а згодом навчався у Шаргородському духовному училищі. Саме на цей період припадають іще наївні літературні спроби юного митця. Як згадував сам письменник, причиною стала перша закоханість, під впливом якої «…я поклав собі зробитися великою людиною».

Прагнучи здобути університетську освіту, М. Коцюбинський протягом 1881-1882 рр. мешкав у Кам’янці-Подільському, на той час губернському місті, відвідував бібліотеки, спілкувався із семінаристами-однолітками, які входили до таємних організацій. Саме через ці зв’язки Михайло потрапив до списків «неблагонадійних». І хоча поліційний нагляд надалі вели за М. Коцюбинським постійно, насправді митця мало цікавила політика: він захоплювався естетикою, літературою й філософією.

• 

• 

Тим часом батько покинув сім’ю, а невдовзі помер; мати осліпла. Піклування про хвору матір і чотирьох молодших братів і сестер лягло на плечі Михайла, якому через це довелося розпрощатися з мрією про університет. Юнак поєднував працю приватного вчителя й самоосвіту, вже в 1891 р. склав екстерном іспит на атестат народного вчителя.

Серед перших серйозних літературних спроб письменника – оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1844). Твір викликав негативну оцінку одного з критиків, якому М. Коцюбинський показав рукопис. Той порадив молодому авторові покинути писати, «щоб не калічити святу нашу мову». На щастя, М. Коцюбинський не дослухався до поради, однак ще довго не наважувався опублікувати свої ранні твори.

Друкуватися починає аж 1890 р. у галицькому журналі «Дзвінок», мріє побувати у Львові, познайомитися з Іваном Франком – 1890 р. ця мрія здійснилася. Львів зачарував Михайла Коцюбинського. Наскільки його окрилила поїздка й нові знайомства, свідчить натхнення, з яким письменник узявся за перо: 1901 р. у с. Лопатинці, де він виконував обов’язки приватного вчителя, написав оповідання «Харитя», «П’ятизлотник», «Ялинка», повість «На віру». Оповідання про дітей дуже швидко вийшли друком у галицькій періодиці.

Мізерних заробітків учителя ледве вистачало для великої родини, тому М. Коцюбинський погоджується на пропозицію взяти участь у роботі офіційної експедиції, яку російський уряд відряджав у Бессарабію та Крим для боротьби з масовим поширенням хвороби виноградної лози – філоксери. Період тісного знайомства з побутом молдавського та кримськотатарського народів дали багатющий матеріал для творчості (оповідання «Пе-коптьор», «Посол від чорного царя», «Відьма», «В путах шайтана», «На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами»). У філоксерній комісії М. Коцюбинський познайомився зі студентською молоддю, що належала до «Братства тарасівців», близько зійшовся з ними. Про те, що митець поділяв переконання «тарасівців», свідчать і його листи, і твори того часу – повість «Для загального добра», поезія у прозі «Хо».

Бессарабія – південно-західні українські й молдавські землі між Дністром, Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Філоксера – інфекційна хвороба, яка знищує виноградники. «Братство тарасівців» – організація української молоді, що виникла 1892 р. й згуртувала українську інтелігенцію довкола ідеї присвятити себе національно-культурному відродженню України.

У 1898 р. Михайло Михайлович переїхав до Чернігова, де ще раніше в домі приятеля зустрів Віру Дейшу, свою майбутню дружину. Статна, вродлива, високоосвічена дівчина викладала французьку мову в Чернігівській гімназії. Письменникові довго не вдавалося знайти місце праці, та все ж згодом скромна посада в міському статистичному бюро дала можливість влаштувати родинне життя. У будинку, придбаному в основному на позичені кошти, письменник мешкав разом із дружиною, хворою матір’ю й дітьми. Щоправда, борги за придбання будиночка письменник віддавав майже до кінця життя. У власному домі Михайло Коцюбинський організовував літературні вечірки – «суботи», які виявилися справжньою школою для обдарованої молоді (ці «суботи» пізніше із вдячністю згадували Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний).

• 

• 

Чернігівський період став найважливішим у літературній творчості М. Коцюбинського. Це роки вироблення й кристалізації стилю, осягнення вершин творчої майстерності.

У лютому 1903 р. митець ініціював організацію виходу нового літературного альманаху. Разом із Миколою Чернявським публікував відозву, у якій ішлося про необхідність оновлення тематичного й стильового спектрів української літератури й народження нового українського читача, який уже чекає на появу саме таких творів. Однак альманах «З потоку життя» побачив світ аж 1905 р., а на той час ідеї його упорядників уже втратили актуальність.

Не залишався М. Коцюбинський осторонь революційних подій 1905-1907 рр. Він очолив чернігівське товариство «Просвіта», виступав із публічними лекціями, підтримував вимоги щодо скасування цензури. У квітні 1905 р. в Берліні письменник проходив курс лікування, відтак мандрував містами Італії, Німеччини, Швейцарії, Австрії, зустрічався з українськими товариствами Відня й Кракова. Публіка приймала його дуже тепло, влаштовувала захоплені овації.

Упадок і реакція, що запанували після подій 1905 р., позначилися на творчості М. Коцюбинського: у його прозі, як зазначають літературознавці, «згущуються драматичні й трагічні акценти світосприйняття, а до сонячної життєствердної атмосфери, яка так захоплювала читачів, додаються нотки сумного, іноді трагічного колориту». Проте в листах письменника читаємо, що він знайшов нові теми, кращі стильові можливості їхнього втілення. Оповідання «Сміх», новели «Невідомий», «Він іде!», «Persona grata», «Intermezzo», повість «Fata morgana», написані як відгук на революційні події, водночас виявилися яскравим свідченням реалізації нових творчих ідей митця.  

Рятуючись від утоми, депресії та нервового виснаження (астма й сухоти безперестанку мучили Михайла Михайловича), прагнучи нових вражень, які надихнули б його на творчість, він поїхав до Італії, на острів Капрі. Там у 1909 р. познайомився і заприятелював із російським письменником Максимом Горьким, за сприяння якого твори українського митця побачили світ у російських виданнях. Відомий курорт, де було багато сонця, сміху, яскравих барв, своєрідний «острів чудес», справді повертав М. Коцюбинському відчуття гармонії і натхнення, тож на Капрі він побував ще двічі.

Піднесення творчого духу Михайло Коцюбинський відчував і в Карпатах у мальовничому селі Криворівня (де вперше письменник побував 1910 р.). Там він занурювався в багату стихію вірувань і звичаїв, самобутньої культури горян. На Гуцульщині М. Коцюбинський задумав найкращий зі своїх творів – повість «Тіні забутих предків». На жаль, задум іще однієї повісті з гуцульського життя – «Годованці» – письменник не встиг зреалізувати.

Останні роки життя Михайла Коцюбинського виявилися особливо важкими. Хоча нарешті прийшла популярність, його твори виходили в російському, німецькому, польському, чеському перекладах, а відомий славіст Альфред Єнсен посприяв виданню і шведською мовою, та хвороби, матеріальні нестатки й родинні негаразди переобтяжували життя письменникові.

До 1905 р. ніхто з українських письменників у царській Росії за свої твори не отримував гонорарів, тож за двадцять років творчої праці Михайло Коцюбинський заробив ледве 400 карбованців. У 1908 р. одному зі своїх видавців письменник скаржився: «Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література… Соромно навіть признатися… Сиджу без копійки, голий, як турецький святий». Якби не багаторічна спонсорська допомога Євгена Чикаленка, Михайлові Коцюбинському таки було б сутужно. Лише в 1911 р. громадська організація «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило письменникові довічну пенсію – дві тисячі карбованців на рік, щоб він міг зосередитися тільки на літературній праці.

Восени 1912 р. після невдалої поїздки в Карпати М. Коцюбинський опинився в київському шпиталі. Він іще вірив у своє одужання, однак йому не змогли допомогти навіть тодішні світила медицини. На початку лютого письменник попросив перевезти його в Чернігів. Останніми словами вмираючого були: «Де сонце? Я жити хочу!» 25 квітня 1913 р. серце письменника навіки зупинилося.

• 

• 

Поліція заборонила виголошувати на його могилі промови й співати пісень. Жандарми підозрювали, що похорон у будь-яку хвилину може перетворитися на гнівну маніфестацію. Досьє на вже мертвого письменника доводило, що за життя він не раз гостро висловлювався проти цензури (яка «російську пресу б’є батогами, а українську жалить скорпіонами»), виступав за незалежну Україну (свідченням чого було його головування в чернігівській «Просвіті»), а гасла митця могли підхопити народні маси. За труною везли дві великі колісниці живих і штучних квітів. Поховали Михайла Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі, яку він дуже любив за життя.

На смерть друга Панас Мирний відгукнувся статтею «Над розкритою могилою славетного сина України М. Коцюбинського», у якій зазначив: «Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей…».

                     

Гвоздика Коцюбинського

Він любив сонце, трави, море, зелень. Навіть портрет є роботи Михайла Жука, де письменник на тлі червоної красолі. Зі своїх мандрів на Капрі привозив екзотичні рослини – в саду рідної садиби й досі висаджують агави. Михайло Коцюбинський привіз з Капрі насіння гвоздики, акліматизував її й тепер у науковій літературі цей сорт відомий як «гвоздика Коцюбинського».

Він побував у багатьох екзотичних місцях – у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині, в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути, точніше відтворити життя людини в органічному зв’язку з усім світом. Природа й людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.