100 років від дня народження
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине Кобеляцького району Полтавської губернії. Про свої ранні дитячі роки письменник згадував: «У селі на Полтавщині, де я народився та ріс, 90 відсотків мешканців були неписьменними, і моя мати в тому числі. Коли створили гуртки з ліквідації безграмотності, мама ходила туди і брала мене з собою. У п’ять років я вже чудово читав».
Коли Павлу виповнилося 6 років, мати померла, а з мачухою у хлопця стосунки складалися не дуже гарними.
Доросле життя Павла Загребельного почалося на фронтах Другої світової війни, куди він пішов добровольцем у майже сімнадцять років. Брав участь у битві за Київ, був поранений, після шпиталю знову воював. У 1942 році знову отримав тяжке поранення в груди, у непритомному стані потрапив у полон до нацистів й перебував у концтаборі до лютого 1945.
1951 року закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Півтора десятиліття був на журналістській роботі: з 1951 року працював літературним редактором обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», а з 1954 – спершу як літературний консультант, а потім заступником головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві. Водночас займався письменницькою працею, яка почалася ще за навчання в університеті. Починав із новел і повістей. «Дума про невмирущого» (1957) спирається на воєнний досвід автора; це, власне, його біографія, але з трагічним фіналом. Перші романи Загребельного – «Європа 45» (1959) і «Європа. Захід» (1960) – також присвячені Другій світовій.
У 1961-1963 роках Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше – «Літературна Україна»). З 1964 по 1973 рік – він відповідальний секретар, згодом – заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973-1979 роки секретар, у 1979-1986 – 1-й секретар правління Спілки письменників України. Загребельний був депутатом Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980) і депутатом Верховної Ради СРСР 10-11 скликань (1979-1989). Помер 3 лютого 2009 року від туберкульозу у віці 84 роки. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
У 1960-х роках зросла популярність Загребельного не лише як письменника, а і як енергійного й талановитого редактора-новатора «Літературої газети», переіменованої ним у 1961 році на «Літературну Україну». Це видання під керівництвом Павла Загребельного упродовж 3-х років стало справжньою трибуною вільної, за тогочасних можливостей, творчої думки. За досягнення у літературній роботі письменник був удостоєний низкою нагород, зокрема Державної премії СРСР за роман «Розгін» (1978), проте це зовсім не означає, що він якимось чином намагався «товаришувати» з урядом. Навпаки, у ЦК його вважали одним із найбільш непередбачуваних авторів через прямолінійність та іронічність. На початку 60-х, коли Загребельний очолював газету «Літературна Україна», він охоче друкував твори молодих письменників – Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка. За публікації молодих авторів він втратив посаду і мав проблеми з друком своїх творів.
Інтерес до нового в літературі Загребельний зберігав усе життя: він номінував на Шевченківську премію роман Марії Матіос «Солодка Даруся» та написав вдумливу післямову до роману «Депеш Мод» Сергія Жадана.
Попри вимоги змальовувати радянську сучасність, Загребельному вдавалося писати про те, що його цікавило, – про історію і людину минулих епох. Як він згадував, доводилося користатися порадою, яку колись автор фільмів про Сталіна Міхеіл Чіаурелі дав Довженкові: «Кадрик той, що ти хочеш, іще кадрик, а між ними – серпочки й молоточки…» Тому в 1970-ті роки Загребельному доводилося писати й «виробничі романи».
Головний доробок Загребельного – його історичні романи. «Диво» (1968) відкрило цикл про києворуську добу, до якого також входять «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973) та «Євпраксія» (1975). Про козацьку добу розповідають «Роксолана» (1980) та «Я, Богдан» (1983).
Саме в історичних романах найкраще видно чесноти Загребельного-прозаїка: захопливий сюжет, нерідко з елементами детективу й еротики, органічно поєднується із філософічністю, а також блискучим стилем і багатою мовою. Тривка популярність романів Павла Загребельного засвідчила, як вдало він поєднав елементи жанрової літератури з глибоким психологізмом та історичністю.
Романи, повісті, п’єси, кіносценарії та оповідання Павла Загребельного відзначаються гострим сюжетом, динамічним розвитком дії. Прозаїк і драматург, він активно працює і в такому оперативному й мобільному жанрі, як публіцистика; відомий він і як вдумливий дослідник літературного процесу на сучасному етапі («Належними устами: статті, есе, портрети» (1996) та «Думки нарозхрист: 1974-2003 (остання прижиттєва книжка).
Нагороди та відзнаки
Два ордени «Знак Пошани» (1960; 1971); Два ордени Трудового Червоного Прапора (1967; 1984); Орден Дружби народів (1974); Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1974) за романи «Першоміст» (1972) та «Смерть у Києві»; Державна премія СРСР (1980) – за роман «Розгін» (1976); Орден Жовтневої Революції (1981); Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985); Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня; Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999); Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2004).
«Герой України» (2004) з врученням ордена Держави за самовіддане служіння Україні, багаторічну плідну діяльність на ниві літератури, видатний особистий внесок у збагачення національної духовної скарбниці, утвердження гуманістичних ідеалів.
Вшанування пам’яті
З нагоди 90-річчя від дня народження 20 серпня 2014 року у Києві за адресою вулиця Терещенківська, 5 відкрито меморіальну дошку Павлу Загребельному. В цьому будинку письменник жив впродовж 1977-1999 років.
25 серпня 2017 року на могилі письменника на Байковому кладовищі встановлено Козацький хрест.На честь Павла Загребельного названо вулиці у містах: Вінниця, Ізюм, Ірпінь, Київ, Ковель, Нікополь, Хмельницький, Полтава та інших.
За матеріалами з відкритих джерел
