21 березня Всесвітній день поезії
21.03.2024Помирає поезія в серці планети,
У планети вже інші царі в голові.
Помирає поезія… Та не поети,
І хіба ж вони винні, що досі живі?
Віртуальне життя пластиково прекрасне,
Заплющаємо душу – і ніц не гребе.
Та коли Божа іскра поезії згасне,
Не жалійте поетів. Жалійте себе.
Тарас Петриненко
Кожен рік у березні ми відзначаємо день, присвячений одному з найкрасивіших видів мистецтва – поезії. Це свято є символом багатства мов і культурних традицій, а також нагадуванням про важливу роль поетів у суспільстві.
Всесвітній день поезії слугує моментом вшанування незгасного таланту поетів, які зуміли донести до нас силу та красу слова. Це офіційне визнання значущості поетичної форми у всіх її проявах, яке сприяє збереженню мовного розмаїття та відродженню давно забутих мовних форм.
Цей день був проголошений ЮНЕСКО у 1999 році з метою підтримки культурного розмаїття та поетичної творчості на міжнародному рівні. Саме тоді світова спільнота вирішила виділити окрему дату для поезії, зробивши її одним із мистецьких орієнтирів року.
Незважаючи на розвиток технологій та соціальних мереж, поезія зберігає своє місце у серцях людей. Вона адаптується до сучасних форматів і залишається важливою частиною культурної ідентичності багатьох народів.
Поезія має універсальну мову, яка здатна виразити глибокі почуття, думки та переживання. Вона надихає, вчитує та змушує задуматися, а ще вона є могутнім інструментом соціального та культурного діалогу.
Юрій ІЗДРИК
Інший
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає…
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…
Сергій ЖАДАН
Вони навіть можуть жити в різних містах,
І в своїх розмовах не торкатися головного,
Але ті слова, які він їй пише в листах,
Вона читає так, ніби їх не було до нього…
І коли вона не отримує від нього листів,
І починає нити, і рахувати втрати,
Вона ненавидить все, що він їй говорив,
Себто, ненавидить взагалі усе,
Що може згадати…
І коли він відкриває світ, ніби верстак,
Пристосовуючи його до любові своєї,
Все, що він робить, він робить щоразу так,
Аби вона розуміла, що він це робить для неї…
Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,
Миттю, коли починались усі його біди,
Завжди було проводжати її на нічний вокзал,
До останнього сподіваючись, що вона не поїде…
І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,
Класти їй на подушку зібрані метеорити,
І спати з нею так, як пси сплять із дітьми –
Щоби зігріти і щоби не розбудити…
І він говорить – хай буде так,
Хай буде без таємниць,
Хай буде так, – погоджується вона,
Рахуючи заметілі.
Мова їм потрібна лише для того,
Аби не наговорити дурниць…
Весело працює волинка серця
В гарячому тілі…