100 років від дня народження Григорія ТЮТю́ННИКА

Було в ньому щось від природи благородне і чисте.
У ньому жило внутрішнє добро.
Григорій НУДЬГА

Коли говорять про Тютюнника, неодмінно згадують перше Григора – великого українського новеліста. А треба сказати, що Григір і Григорій були братами по батькові, Григорій – старший. За випадковим збігом обидва брати – Григорії.

Старшого насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем, як у селі казали), а чому так сталося, розповів його брат Григір у повісті-спогаді «Коріння»: «Коли народився Григорій…його вирішили назвати Георгієм. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука у сільраді.

Випивши на радощах удома – онук! – дід вирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди ще й до неї! І він зайшов… Коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком… Воно, мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!… Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в зіньківській десятирічці».

Григорій Михайлович Тютюнник народився 23 квітня 1920 року у селі Шилівка Зіньківського району, що на Полтавщині.

Із першою дружиною, Ївгою Федорівною Буденною, батько Григорія – Михайло – не прожив і року. Невдовзі після народження сина подружжя тихо і швидко розлучилося. Після розлучення батько Григорія не одружувався 10 років, мати 7 років не виходила заміж.

У новій родині Михайла Тютюнника ріс другий син, якого, нічого не підозрюючи, батьки записали теж Григорієм. Щоб відрізняти братів, меншого рідня та односельці стали називати Григором. Михайло Васильович не полишав старшого сина: допомагав, як міг, і багато чого навчив – скажімо, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).

До школи Григорій пішов рано – у шість років. Учився легко й добре, хоча бешкетник був неабиякий. До перших спроб віршування вдався, навчаючись у Зіньківській десятирічці. Коли вперше надрукували в районці (1936), прибіг із газетою до батька, і «тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицями й на долонях поніс його через усю хату до комода».

1937 року Михайла Васильовича Тютюнника заарештували. Так він і згинув без сліду десь у Сибіру.

Григорій 1938 року вступив до Харківського університету. Навчання не завершив – почалася війна. Пішов добровольцем на фронт, двічі його тяжко поранено. Двічі втікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів на Кіровоградщині та Чехословаччині. Через важкі поранення зазнав великих страждань. 1946 року закінчив Харківський університет, був на педагогічній праці, працював літературним співробітником, а згодом – редактором прози у львівському журналі «Жовтень». Власне, у Львові письменник залишився назавжди.

Перша збірка оповідань Григорія Тютюнника «Зоряні межі» вийшла друком 1950 року. Затим була надрукована повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Збірка «Журавлині ключі» – поезії, написані під час війни – побачила світ по смерті автора, у 1963 році.

Роман Григорія Тютюнника «Вир» – без перебільшення, найталановитіший, найемоційніший повоєнний твір – своєю появою засвідчив, що репресоване українське слово вижило, відродилося після тортур, яких завдали йому десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. Епічне полотно роману розгортається перед читачем, рясніючи колоритними персонажами, сяючи рідними авторові пейзажами, спонукаючи замислюватися над вічними питаннями людського буття. За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 р. був відзначений Шевченківською премією (посмертно).

За мотивами роману створено однойменний кінофільм (1983).

Григорій Михайлович носив у легенях 20-грамовий уламок німецького снаряду. Згодом уламок вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася рана, яка не загоїлася до кінця життя. Страждав на задишку та біль у грудях, часом нестерпні.

Любов до всього українського поєднала і вела по життєвому шляху дві непересічні особистості – Григорія Тютюнника і його дружину Олену Федотівну Черненко, яка була йому вірним другом, берегинею пам’яті про нього та популяризатором творів.

Ось як згадує про свого чоловіка Олена Федотівна: «У 1949 році ми познайомилися. В березні одружилися, а з квітня цього ж року почали боротьбу за його життя. Став рухатися уламок снаряду по краю легені і підривав могутнє здоров’я Григорія. Операція, ще одна, і ще. Аж доки у 1953 році вийняв уламок М. Амосов. У 1961 році 24 серпня ми переїхали до Львова, а 29 серпня Григорій обрав собі вічну квартиру. Збирався в Шилівку, дуже хотів зустрітися з Григором».

Вірною пам’яті Григорія Михайловича дружина залишалася все життя. Саме завдяки Олені Черненко були підготовлені до друку неопубліковані твори митця. Нею написані дві книжки-спогади про братів Григорія та Григора Тютюнників «Не зміліє пам’яті криниця» (Київ : Ярославів Вал, 2001) та «Зі скарбниці пам’яті» (Черкаси, 2008).

Мешкаючи у Львові, Григорій тужив за рідною Шилівкою, за мамою, за молодшим братом. Старший брат був для меншого порадником і помічником як в життєвих питаннях, так і в творчій діяльності. Брати часто сперечалися. Пізніше Григір казав: «Інакше, я не був би братом своєму братові. Скільки їх живе на світі – братів, що не сперечаються й не страждають від тих суперечок, бо глухі до всього на світі й один до одного, як амеби…»

Григір Тютюнник згадував про брата: «…народні пісні Григорій глибоко шанував, знав їх безліч і сам умів гарно співати, маючи густий приємний баритон. Наша народна пісня, – казав, – як роман, навіть побудову має епічну. І жодної легковажної». І не раз співали брати на шилівському мосту українських народних пісень. Навіть перед днем відходу у потойбіччя він співав. 28 серпня 1961 року у редакції журналу «Жовтень», де працював письменник, стихійно виник імпровізований турнір знавців української пісні. У змаганні з Петром Інгульським Григорій Тютюнник переміг, бо не тільки знав і пам’ятав силу-силенну пісень, але ще й блискуче виконував їх. А 29 серпня його не стало. Ніхто не чекав такого. Поховали Григорія Тютюнника у Львові на Личаківському кладовищі.

У рідному селі Шилівці є музей – невеличка кімната у школі. В центрі кімнати – погруддя Григорія, на стінах – фотознімки, під склом – книги, теки з матеріалами. Давніше у музеї влаштовували зустрічі з матерями Григорія та Григора, з їхніми товаришами-літераторами. На старенькій будівельці, де колись була школа, що в ній навчався Григорій, меморіальної дошки немає.

Григорій Михайлович ніколи не був песимістом, він дивився на життя, на людей зачарованим поглядом і вловлював у всьому, що бачив, нове, захоплююче. Людина надзвичайної скромності і великого трудолюбства, Григорій Тютюнник працював багато і наполегливо, без галасливості і самореклами, дуже вимогливо ставлячись до всього написаного, яке ніколи його не задовольняло.

Він справді був самобутнім письменником, талант його, стиль і взагалі палітра не запозичені, а вистраждані, здобуті працею.
Стійкий у світогляді і твердий у характері, щирий серцем і людяний душею, Григорій Михайлович глибоко вірив у народ. Він, як щирий і люблячий син, жив тим, чим живе його рідна земля.

Огляд підготовлено за матеріалами з відкритих джерел