Є люди, які ще за життя стають легендами. Навколо них творяться міфи, чутки, перекази, за якими так важко відрізнити правду від вигадки. Вони ж мовчать, оберігаючи свій особистий світ від стороннього ока і впускаючи туди лише близьких і перевірених.

Такою є Ліна Василівна Костенко – поет, публіцист, громадський діяч. А в першу чергу – жінка, яка одного разу написала: «Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться, – у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці», – і лишилася на все життя вірною цим словам.

Усім своїм життям і творчістю Ліна Костенко засвідчує несхитну мужність, палку любов до України. Вона – одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «…не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю».

Над якими творами працює поетеса у 2025 році? 

Поет і видавець Іван Малкович розповів,  коли українцям чекати нових книжок від Ліни Костенко:

– Є дуже цікавий новий прозовий твір, у якому відображено еволюцію і деградацію російської імперії через призму українських доль.

Також готується до друку книга спогадів «Дивний сад Івашкевича». Є й книжка літературно-критичних есеїв «За Далем даль». Майже готові дві нові поетичні книжки. Одну з них Ліна Василівна пообіцяла здати до мого дня народження. Минулого разу щось зірвалося. Можливо, вдасться до нинішнього. Це дуже актуальна книжка. Ліна Костенко постане в ній і сподівана, і несподівана.

Якби українську літературу знали у світі бодай на рівні польської – однозначно дуже високо цінувався б її роман у віршах «Маруся Чурай», адже цей роман – блискуче завершення великої романної віршованої традиції, яку почав Байрон своїм «Паломництвом Чайльд Гарольда». Це глибокий твір, у якому є кілька шарів лексики – судова, книжна, фольклорна. До того ж, там блискуча версифікація, дивовижні рими… Тому цей роман дуже важко перекласти іншими мовами, адже поезію тепер перекладають вільним віршем, і тому втрачається авторська афористична експресія…

Через це Ліна Костенко так довго й не наважується здавати свої нові книжки до друку, бо надвідповідально ставиться до цього – дошліфовує і доробляє, відчуваючи, що може вдосконалити написане. Для неї важливо, щоб усе було філігранно, – розуміє, що говорить з вічністю.

***

Ще трохи, трохи – й зацвітуть морелі,
і облетять, як сон кореневищ.
Війна малює кров’ю акварелі.
Її палітра – попіл пожарищ.
Її пейзаж – руйновище кварталів.
Порожніх вулиць вицвіла пастель.
Хіба що десь крізь стогін з-під завалів
якийсь тюльпанчик раптом проросте.
 (Нова поезії Ліни Костенко з антології «Війна 2022»)

***

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
***

Обридли всі ерзаци і абзаци,
щоденний треш без чуда і легенд.
І весь цей діалог цивілізацій,
де бомба як останній аргумент.
Політики, учеплені за владу.
Глобальний світ, залежний від нікчем.
Обридло все. І хочеться в Елладу,
де ще боролись словом і мечем.
(Нова поезія Ліни Костенко з антології «Війна 2022»)

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
***

Ця ніч була загрозлива і темна.
І так хотілось тиші і тепла!
А вибух був – як жовта хризантема,
що на пів неба раптом розцвіла.
Струснуло стіни і двигтіло довго ще.
Сирени вили, блискало на склі.
То що – тікати? Бігти в бомбосховище?
А не діждав би фюрер у кремлі!
Хай сам боїться – він уже вчорашній.
Посіють бомби – ненависть пожнуть.
Сирени виють. А мені не страшно.
Хто не тікав, того не доженуть.
 (Нова поезії Ліни Костенко з антології «Війна 2022»)

***

І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Створено за матеріалами сайтів

osvitoria.org,

uinp@gov.ua