135 років тому народився Остап ВИШНЯ – український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття, унікальний майстер гумористичних оповідань, фейлетонів, шаржів. Його вважають творцем таких літературних жанрів, як нарису-усмішки та гумористичного портрета.

У житті літератор керувався кредо: «У кого не вистачає духу посміятися над своїми недоліками – то краще б такому повік не сміятися». Гумор Остапа Вишні дивовижний. Напевно, немає в світі людини, яку б гуморески письменника не змогли б розсмішити. Проте доля відміряла на життя письменника сповна різного роду неприємностей, через які він зумів пройти з незмінною доброю посмішкою.

Остап ВИШНЯ (справжнє ім’я Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 року в селянській родині на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) сім’ї відставного солдата Михайла Кіндратовича Губенка та його дружини Параскеви Олександрівни, до шлюбу Балаш.

Дитинство і ранні роки.

У сім’ї хлопець був другою дитиною. Очевидці розповідають, що він був дуже схожим на матір – рудим і гострим на язик. Параска (мама Павла) добре співала і цікаво розмовляла – жартами-примовками. «Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей», –  писав у  автобіографії Остап Вишня. Попри велику кількість дітей в сім’ї, кожен з них отримав гідну освіту.

З дитинства захоплювався творчістю земляка – Миколи Гоголя, «Тараса Бульбу» зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня – бо любив вишні. А ще на Полтавщині біля кожної оселі росли вишневі дерева.  

Початкову освіту юний Павло здобував у повітовому Зінькові. У Зіньківській школі вчився разом з Миколою Зеровим. А далі планував влаштуватися до Глухівської вчительської семінарії. Проте в батьків хлопця бракувало коштів, тому його відправили до Києва, навчатися в військово-фельдшерській школі на Печерську, де вже здобував освіту старший брат Василь. Там вони навчались за державний кошт, адже батько був відставним унтерофіцером.
По закінченню у 1907 році працював фельдшером – спочатку в російській армії, а згодом –у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині – тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 році вступив до Київського університету; однак невдовзі залишив навчання та цілком віддався журналістській і літературній праці. Вчився добре.

Офіцер медичної служби УНР.

З 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар’єру – у полон до більшовиків потрапив 1919 року в ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, у яких лежали хворі офіцери й вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки.

ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка – високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався в Харкові до 1921 року – «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади).

«Визволив» Губенка мало не сам Микола Скрипник – соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: попри військовий стан, немилосердно висміював вади Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…». Але ця слава не допомогла Вишні – офіцеру Армії УНР згодом помстилися за службу Україні: була ленінська в’язниця і сталінський концтабір.

 Творчість.

Перший надрукований твір Остапа Вишні – «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» – побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам’янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 року. У цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 року, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочалися часи його активної творчості й систематичних виступів у пресі. Прізвисько Остап Вишня вперше з’явилося 22 липня 1921 року в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».                           

Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і далі працював у цьому журналі, коли в 1927 році було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Був головою кооперативу будинку «Слово», що зводився на кооперативних засадах у Харкові (середина 20-х років), а пайщиками були усі більш-менш відомі тоді харківські письменники та деякі художники й композитори. «Популярність Вишні в ті часи була недосяжна. Сам же Вишня скромний у товаристві, добрий батько, уважливий до знайомих, навіть до дітей» – Володимир Куліш.

Його знайомі оповідали, що Вишня рятував своїх товаришів матеріально й гумором у підвалах ЧК, де він сидів приблизно з кінця 1919-го по весну 1921 року; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933-го по весну 1934 року, і в концтаборі на Печорі в 1934-1943 роках. Коли 1931 року був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем і Олесем Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми – забрав його до себе в Харків на кілька тижнів на гостини.

Арешт і ув’язнення.

Більшовики двічі заарештовували Остапа Вишню. 1934-го засудили до 10 років таборів за «терористичну змову». Начебто  він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглуді звинувачення, Остап Вишня шуткував, що «в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін». Покарання відбував в Ухтимсько-печорському таборі. 1937-го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився. 

1943 року, коли Червона Армія почала виганяти нацистів з України, Олександр Довженко вмовив першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова домогтися звільнення письменника Остапа Вишні. Тоді він знову став потрібним радянській владі як сатирик і як пропагандист – треба було надихати народ на боротьбу проти гітлерівців.

Цікаво, що, перебуваючи в таборах, Вишня навіть не знав, що вже два роки триває війна СРСР проти Німеччини. Перед тим, як повернути заарештованого в Україну, його певний час лікували й відгодовували у московській лікарні – адже після ув’язненні він скидався на ходячого мерця.

Повоєнний період.

Перший твір після концтабору – «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоби приховати свою справжню сатиру, він відточив образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, задиристого часом, але сумного. Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.

В цей час він паралельно виступав зі своїми творами в різних місцях і навіть перед звичайними слухачами в нечисленних аудиторіях – від працівників заводу і до співробітників ЖЕКу. Розповідають, що свої твори на виступах Остап Вишня читав абсолютно рівним тоном, без мінімальної акторської гри, але аудиторія однаково реготала до сліз.

Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-1956 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам’ятну дошку.

Хобі письменника-гумориста.

Полювання в житті Павла Михайловича займало місце особливе. Збираючись на полювання, письменник брав з собою улюбленого пса, спанієля Гая, запас їжі, але з дичиною повертався дуже рідко.Компанією в полюванні письменникові також часто були Максим Рильський і Петро Дорошко.

1955 року був реабілітований судовими органами СРСР.

Помер від чергового серцевого нападу 28 вересня 1956 року. Похований на центральній алеї Байкового кладовища разом з родиною (ділянка № 2). Надгробний пам’ятник – граніт, скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор Я. Ф. Ковбаса, встановлений у 1958 році.

• 

• 

• 

• 

За матеріалами з відкритих джерел