Дмитро Павличко – український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, шістдесятник, громадсько-політичний діяч. Він також був дипломатом, політиком і одним із авторів Акту проголошення незалежності України. Герой України (2004)

Дмитро Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатів Станіславського воєводства Польщі (нині Івано-Франківська область). В сім’ї було п’ятеро дітей, жили незаможно, батьки – селяни, у них була земля, дві корови, кінь, але грошей – ані копійки! Щоб дати освіту своїм дітям, батько змушений був важко працювати.

«Моя мати народилася 1900 року, була неграмотною, але вона знала напам’ять мало не половину «Кобзаря». Вона змушувала моїх старших братів і сестру щонеділі по службі Божій читати їй уголос вірші Шевченка. Мати любила «Наймичку», «Катерину» і політичні вірші. І коли я підріс і прийшла моя черга читати, то я, будучи нерозумним, квапився втекти від того читання швидко на вулицю, на забаву, до дітей, і через те пропускав цілі абзаци або й цілу сторінку з «Кобзаря». А вона казала: «Стоп!» – і цитувала пропущене мною напам’ять. Пізніше я зрозумів, як багато я завдячую традиції сімейного читання в нашій хаті.

Я завжди був під впливом матері, яка дуже шкодувала, що батько не віддав її до школи. Мій дід був багатим, але за австрійських часів, та ще й під час Першої світової війни, думав не про освіту дітей, а про те, як йому п’ятьом донечкам дати кожній шматок землі».

«Батько мій був громадським діячем, людиною з великим досвідом. У часи Першої світової війни він служив в австрійській армії, мав свого коня, але обслуговував ще коня офіцера у третьому полку цісарської кавалерії. Тобто був по-німецьки putzer-ом, а по-українськи – «чистильником», який мав дбати, щоб офіцер на своєму коні виглядав як бог. Офіцер ставився до нього погано, бив його, і батько здався в полон російським військам. З табору військовополонених, який був на Дарниці, він утік до Києва – прив’язавши ремінцем до голови штани з сорочкою, переплив Дніпро».

У перший клас Дмитрику довелося йти до польської школи, де в класі серед євреїв та поляків він був єдиним українським учнем.

На одному з уроків стався цікавий випадок. Вчителька змушувала маленького хлопчика продекламувати польський патріотичний вірш: «Kto ty jesteś? – Polak mały. – Jaki znak twój? – Orzeł biały» (Хто ти є? – Поляк малий. – Який знак твій? – Орел білий). Але Дмитро відмовився його прочитати, відповівши, що він українець, за що отримав лінійкою по пальцях.

У 1944 році в Коломиї, де тоді вже навчався юнак, гестапівці розстріляли його брата. За словами поета, тоді він був одержимий помстою, тож вирішив вступити до сотні УПА.

«Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата», – розповідав Павличко. В УПА 16-літній Дмитро, зі слів самого поета, воював 3 місяці, а потім сотник відправив молодих вояків по домівках, наказавши їм йти вчитися.

Восени 1945 р. за перебування в УПА Павличко був заарештований і відсидів у в’язниці 8 місяців. Влітку 1946 р. за недоведеності складу злочину був звільнений.

У 1947 році він вступив на філологічний факультет Львівського університету. У 1953 р. закінчив його, а потім навчався в аспірантурі до виключення з неї 1955-го, нібито за неуспішність, а фактично – за вільнодумство і виступи проти русифікації. 

Перший опублікований вірш митця «Дві ялинки» (1951) було надруковано під час навчання у Львівському університеті, проте відлік творчості почався ще в 1940-х: твори Павличка були відображенням тогочасних суспільних подій в Україні.

У 1953 виходить перша поетична збірка автора «Любов та ненависть», за нею – інші. Вісімнадцятитисячний тираж збірки «Правда кличе» навіть було вилучено із продажу та знищено. Причиною для цього став сонет «Коли помер кривавий Торквемада» – реакція письменника на смерть Сталіна. На підтримку автора виступали письменники Павло Тичина та Олесь Гончар.

«З Дмитра Павличка почалося в Українi те, що пiзнiше дiстало назву «диссидентство». Маю на увазi його поетичну збiрку «Правда кличе!», а в нiй славетний вiрш «Коли умер кривавий Торквемада…» – перша в Радянському Союзi публiчна оцiнка Сталiна як тирана i його доблесних соратникiв як «кривавих пастирiв людського стада», – говорить дисидент, літературний критик Іван Дзюба.

  «Мені дуже пощастило з дружиною. Я замолоду любив різних дівчат. Пригадую, в мене було сильне захоплення, ще коли був студентом, яке закінчилось трагічно… Я одружився 1958 року, і тоді ж народилася наша дочка Соломія. Моя дружина – це моя велика любов. Вона мені подобалася, була гарна, вона ще й тепер гарна. Це велика тайна, на чому тримається шлюб. Моя дружина Богдана завжди поділяла мій український біль, мою боротьбу за Україну. Хоч вона ніколи мене не хвалила, але я завжди відчував її підтримку».

Багатьма своїми поезіями Дмитро Павличко возвеличує кохання, пише на інтимні та філософські теми, присвячує рядки рідній мові, займається літературними перекладами.

Чимало текстів, що вийшли з-під пера поета, стали піснями. Це і «Впали роси на покоси», і «Явір і яворина», і «Долиною туман тече».

Однак найвідомішою серед них залишається поезія Дмитра Павличка «Два кольори», яка має свою унікальну історію: цензура УРСР назвала пісню «гімном націоналістів» через символічні червоний та чорний кольори – революційний прапор ОУН.

Рядки легендарної пісні «Два кольори», сповнених ліричних роздумів про долю людини, вже не одне покоління живуть у пам’яті мільйонів українців. Музику до пісні створив композитор Олександр Білаш.

Цю пісню могли заборонити, та автори дивом її захистили. Слова пісні «Два кольори» знає кожен, а її історію – ні. Дмитро Павличко написав текст за пів години на з’їзді комсомолу після того, як побачив чорну хустку з червоними трояндами на плечах науковиці Людмили Молдован. Разом з Олександром Білашем вони втекли із засідання, щоб встигнути дописати пісню.

Першим її публічно виконав Анатолій Мокренко на художній раді Українського радіо, але міністр культури не дозволив її записати. Цензура УРСР назвала пісню «гімном націоналістів».

Втім, Дмитро Гнатюк зміг відстояти «Два кольори». Поет був другом Гнатюка й говорив, що той «співає серцем». Сам Гнатюк розповідав, що текст поезії «Два кольори» нагадує йому про дитинство та рідний край і є уособленням життя кожного українця, в якому є місце і червоному (щастю й любові), і чорному (трагедії та журбі). У різні роки пісня звучала у виконанні Квітки Цісик, Оксани Мухи, Василя Зінкевича, Олега Скрипки та інших виконавців.

• 

• 

Не творчістю єдиною

1964 року Павличко переїжджає до Києва, де починає працювати у сценарній майстерні Кіностудії імені Олександра Довженка. Потім стає редактором українського журналу іноземної літератури «Всесвіт», згодом –секретарем Спілки письменників України і СРСР.

Але найбільш активно проявляє себе як громадський діяч в кінці 1980-х та на початку 1990-х: обіймає посаду голови Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а також стає одним із засновників Демократичної партії України і Народного Руху України.

Важливі про Дмитра Павличка факти: він був одним із тих, хто заклав своє слово до фундаменту нашої держави – Акту проголошення незалежності України. Йому належить перше ввідне речення цього історичного документа. Як він сам розповідав, Левко Лук’яненко хотів проголосити Україну республікою, але йому вдалося переконати депутатську групу, щоби назва залишилася все-таки – Україна.

«Доктрина Павличка» – неофіційна назва зовнішньої політики України, що покладена в основу Декларації про державний суверенітет України. Саме ця доктрина передбачала прагнення України стати нейтральною та позаблоковою державою.

Відомою є промова Дмитра Павличка під час мітингу на Майдані Незалежності 21 серпня 1991 року:

«Ми виходили з ініціативами до наших сусідів: до Варшави, до Праги, до Будапешту і Бухаресту. Ми зверталися до Буша, до пані Тетчер і до інших державних діячів світу, щоб вони визнали нас і підписали з Україною дипломатичні угоди. Визнали Україну незалежною державою. Але вони посміхалися, а пані Тетчер сказала, що ми не обмінюємося посольствами з Каліфорнією. Я звертаюся до них з цієї площі. Визнайте Україну, підпишіть з нами договори, які поставили б нашу Україну на рівні з іншими державами, бо ми хоч не маємо ще держави воїстину, але хочемо її мати».

З 1995 до 1998 року Павличко був Надзвичайним і Повноважним Послом України у Словацькій Республіці, Послом України в Республіці Польща (тоді вдалося в центрі Варшави встановити пам’ятник Шевченку).

З 2006 до 2011 очолював Українську всесвітню координаційну раду. ГС «Українська всесвітня координаційна рада» створена на підставі відповідного рішення І Всесвітнього форуму українців, що відбувся у серпні 1992 року у Києві.

Перекладацька діяльність

Дмитро Павличко був один з найвизначніших українських перекладачів. Перекладав з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов’янських мов.

Саме завдяки зусиллям Павличка вперше українською мовою з’явилося повне зібрання творів Вільяма Шекспіра в шести томах (видання «Дніпро» 1986 рік).

Український читач познайомився з Шарлем Бодлером, Павола Гвездослава, Луїшом де Камойншом та багатьма іншими іменами світової літератури. Своїми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Ґарсія Лорки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Генріха Гайне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа, Ярослава Івашкевича, П’єра де Ронсара, Жозе-Маріа де Ередіа, Вітезслава Незвала, Христо Ботева та багатьох інших.

Захоплення Павличка сонетною формою вилилось у створення антології «Світовий сонет» (1983), яку свого часу готував, але не встиг реалізувати Микола Зеров. У цій антології українською мовою були опубліковані великі добірки сонетів Данте, Мікеланджело, Шекспіра, Шарля Бодлера, Павола Гвездослава Орсага, Янки Купали. Розширене видання антології, до якого крім перекладів увійшли й оригінальні сонети Павличка, з’явилося 2004 року у видавництві «Генеза» під назвою «Сонети».

Літературознавчі праці та твори Дмитра Павличка вийшли у двотомнику «Літературознавство. Критика» у видавництві «Основи», заснованому донькою письменника, літературознавицею Соломією Павличко.

Дмитро Васильович Павличко помер 29 січня 2023 року на 94-му році життя. 1 лютого його поховали у Стопчатові – малій батьківщині поета, поруч із могилами його батьків на місцевому кладовищі. 

Академік, літературознавець, директор Інституту літератури НАНУ Микола Жулинський зазначив: «Я переконаний, що Дмитро Павличко залишиться у памʼяті народній як великий геніальний поет і як видатний політик, причому політик цільний. Такої органічної єдності в одній особі письменника і політика, яку виражає постать Дмитра Павличка, його діяльність і покликання, годі відшукати в сучасній історії України».