Були часи, коли писати дозволяли тільки чоловікам. Але такий стан речей вже давно в минуому, і тепер на книжкових полицях мирно співіснують як чоловічі, так і жіночі автори.
Пропонуємо без усіляких преамбул звернути увагу шановного панства – справжніх книголюбів – на кілька жіночих імен сучасної української прози, для того, щоб – коли ви будете крутитися у книжковій крамниці, або «нишпорити» по безкрайому Інтернетові у пошуках чогось почитати, а тут – бац, вже знайомі прізвища та назви творів.
Комусь – це вже відомі та маститі автори, для когось – буде відкриття нового імені. Тому пропонуємо небагато, щоб краще запам’яталося:
МАРИНА ГРИМИЧ. ВІКІПЕДІЯ
КЛАВКА (видавництво «Нора-друк»)
Дія роману «Клавка» відбувається у Спілці письменників України і у київському письменницькому будинку РОЛІТ (складова абревіатура від назви «Кооператив „Робітник літератури“»; житловий будинок письменників, споруджений 1934 р. у Києві на вулиці Леніна, 68. У різні часи тут мешкали близько 130 літераторів, а також деякі відомі діячі мистецтв. Роліт – абсолютний рекордсмен в Україні за кількістю меморіальних дощок на фасаді) у 1947 році, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії розгромом української літератури, зокрема паплюженням Юрія Яновського та Максима Рильського. Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками не обмежилося: українських літераторів – колег по перу, сусідів по дому – нацьковували одне на одного, користуючись їхніми амбіціями. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації – хто з високо піднятою головою і посмішкою на устах, а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління. Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої діви відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється у центрі любовного трикутника – між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира – це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
Марина Гримич розповідає про роман “Клавка”
З’явилася інформація про те, що письменниця Марина Гримич написала продовження роману «Клавка», який вийшов друком у видавництві «Нора-Друк» минулого року.
Про це на своїй сторінці у Facebook повідомила директорка видавництва «Нора-Друк» Елеонора Сімонова. Проте, назву майбутньої книги та дату виходу поки не розголошують.
Читайте також: Марина Гримич: «Найгірше – коли не пишуть критики»
ІРЕН РОЗДОБУДЬКО. ВІКІПЕДІЯ
ПРИЛЕТІЛА ЛАСТІВОЧКА (видавництво «Нора-друк»)
Наприкінці ХХ століття в США, в будинку для літніх людей, помирає дивний пацієнт з прізвищем, яке американцям важко вимовити – Леонтович. Хто ця людина? Він називав себе братом відомого українського композитора – справжнього автора різдвяної пісні, відомої в світі під назвою Carol of the Bells. Чому авторство цієї чудової мелодії приписують іншій людині?
Вперше твір, який називається «Щедрик», написаний українським композитором Миколою Леонтовичем, був виконаний у 1916 році у Києві. Після революції 1917 року Україна заявила про свою незалежність, але зазнала поразки у війні з більшовицькою Росією, і в Україні надовго запанувала радянська влада. У 1921 році композитора Леонтовича вбили чекісти у будинку його батька за загадкових обставин.
Авторка роману «Прилетіла ластівочка» запрошує читача дізнатися правду про знамениту мелодію і висуває свою версію загадкового вбивства геніального українського композитора.
Ірен Роздобудько анонсує роман “Прилетіла ластівочка”
ОЛЕНА ГУРАЛЬ,
українська письменниця, юрист за фахом, дослідник за покликанням.
3 ЛЮБОВ’Ю, СЕРЖ ЛИФАР! (видавництво «Саміт-книга»)
До уваги читачів трилогія про видатного киянина Сергія Михайловича Лифаря.
Книга 1 «3 Любов’ю, Серж Лифар! Київ назавжди» знайомить 3 першим коханням та київським періодом життя до грудня 1922 року включно.
Книга 2 «3 Любов’ю, Серж Лифар! Тріумф» розповідає про життя в еміграції, про прихильність та успіхи у творчості, охоплює період з 1923 до 1958 року.
Книга З «3 Любов’ю, Серж Лифар! Безсмертя» розповідає про зрілі роки життя майстра, про його дружину та багато чого іншого.
Перша частина трилогії знайомить з київським періодом життя героя до грудня 1922 року включно. Справжня епічна сага, родинна історія, повноцінний біографічний роман, в якому – літо майбутньої зірки в циганському таборі, опіка батьків, переїзд до Києва, юність і перші захоплення аж до подальшої еміграції. Час від часу авторка робить історичні відступи, розповідаючи про Київ початку ХХ століття, Першу світову, подальші «революційні» події. «На Різдво 1917-го більшовики увійшли до Києва. Життя зупинилося: люди боялися ходити по місту і намагалися відсиджуватися по домівках». Тож не дивно, що з часом, а саме у 1923 році нашому героєві довелося тікати на запрошення Дягілєва через Польщу і Німеччину – до Парижу. Але навіть тут, де Дягілєв в той час організовував «Руські сезони», Сергій (Серж) Лифар не забував про своє коріння, про що мова вже у наступній книзі трилогії, «Піднятися на Царський майданчик і подивитися на величний Дніпро, – мріяв він на чужині. – На його міць! Милуватися сонячною доріжкою на воді. Вдихнути повітря козацької волі й крикнути рідною українською мовою: «Батьку, ти чуєш мене?». За заповітом на його надгробку вигравійовано всього чотири слова – “Serg Lifar de Kiev” – “Серж Лифар із Києва”.
«Коли я дізналася про історію Сержа Лифаря, скільки білих плям є у його біографії, я як юрист вирішила зробити дослідження про цю людину. Це видатний хореограф, танцівник Серж Михайлович Лифар. Він народився у Києві 1905 року. У 16 вирішив займатися балетом. Саме з цієї причини у 1922 році емігрував до Франції. От найбільша біла пляма його біографії – це київський період. У багатьох джерелах, наприклад, можна знайти інформацію, що він кохав жінку Графиню П, але ніхто достеменно не знав, хто це така. Я почала шукати про неї інформацію і знайшла її родичів. Вони живуть у Санкт-Петербурзі. Її правнук надав мені світлини, які взагалі ніде не публікувалися. Тобто ви знайдете ці фото лише у моїй книзі, яка є першою частиною трилогії про Сержа Лифаря. «З любов’ю Серж Лифар. Київ назавжди» охоплює саме київський період його життя (від народження до еміграції 1922 року). Я вдячна видавництву «САМІТ-КНИГА» за співпрацю. У мене уже готова друга частина, яка буде про зоряний період Сержа Лифаря на великій сцені, а над змістом третьої я ще розмірковую», – розказала дослідник біографії легендарного балетного танцівника, хореографа Сержа Лифаря.
Заслуги Сержа Лифаря в області танцю, хореографії та відродження французького балету були високо оцінені: він нагороджений “Золотою балетною туфелькою”, орденом Почесного легіону і Золотою медаллю міста Париж… Але, незважаючи на міжнародне визнання, в СРСР ім’я Сержа Лифаря було під негласним забороною.
Більш детально про усе це дивіться у відеоверсії інтерв’ю https://youtu.be/iX83OH2aRKo.
ОКСАНА КРИШТАЛЕВА (ЛІТЕРАТУРНЕ ПСЕВДО ОКСАНИ КОПАК). ВІКІПЕДІЯ
СМАК ГРИБНОЇ ЮШКИ (видавництво «Апріорі»)
Роман, за який авторка отримала премію імені Ірини Вільде, промовляє, насамперед, до жіночої аудиторії.
Втім чоловікам також варто зазирнути у його загадкову жіночу душу.
Тут вдало переплетено детектив і психологія, символи і підтексти, причини і наслідки життєвих доль.
Для тих, хто любить добірну і вишукану жіночу прозу.
Кришталева: мій потенційний читач повинен бути гурманом прози … bbc.com
З-поміж різноманіття написаного, увагу також привертають чарівні новели авторки.
От, наприклад, така: ПЛЯЦКИ З РОЖЕЮ
Вчора мама відкрила півлітрову банку із цікавим варенням. Щоправда, у неї в селі, звідки вона родом, цю солодку суміш називають не інакше як мармуляда або конфітура. Принюхалась – мармуляда з рожі.
Втім, для нас це зовсім не екзотика. Пам’ятаю, малою, коли мене відвозили у село до бабусі, я збирала багрянисті рожеві квіти з кущів усеньке літо. У баби Маринки було рясно тих кущів, і цвіли на них пуп’янки так, наче їм хтось за це дякував.
А таки дякував. Баба Маринки уміла з ними говорити, завжди дбайливо визбирувала розквітлі пелюстки, а потім сиділа на призьбі та й витрушувала з них золотистих жучків. Серцевинки з рожі вкидала у маленьку мисочку, щоб до чаю вкинути, а запашні рожеві пелюстки – у широку поливану миску, на конфітюру. На це дійство злітались метелики і бджоли – їх манив п’янкий аромат рожевих пелюсток. А що вже було танців довкола макітри, коли баба Маринка досипала цукру і перетирала макогоном соковиті пелюстки! Ще й лимонної кислоти додавала – шоб колір гарний вдався. Слоїчки із рожевим варенням стояли у кладовці, завжди під рукою. Баба дуже любила пекти пляцки. Та якось так сталось, що до бабусиної хати привезли стареньку й немічну матусю – мамину бабу, а мою прабабусю. Вона ледве клигала і вимагала до себе уваги. Це й не дивно, адже на той час їй уже минуло 80.
Часу на десерти у баби Маринки не залишалось: то корову випасти, то курей нагодувати, в хаті «обхолінє зробити». І все – швиденько, а того дня ніби хтось втяв… Отак і крутилась поміж усім цим.
А одного вечора забагала прабабця пляцків з рожею. Було це напередодні якогось свята, і баба Маринка подумала собі: «А чом би й ні? Скільки того життя?» – і взялась місити тісто. Через півгодинки рожевий дух наповнив по вінця маленьку сільську хатинку. На втомленому обличчі прабабусі з’явився легкий серпанок усмішки.
Пляцки з рожею смакували, як ніколи! І тоді прабабуся зізналась: «Знаєш, Марино! Я би вмерти не змогла, якби ще тих твоїх пляцків з рожею не покушала! Так мені хтілося того пляцка, що йой!»
Відтоді пляцки з рожею баба Маринка готувала щотижня, а її мама, а моя прабаба прожила ще 12 років. А я, коли відкриваю мармуляду з рожею, завжди згадую бабу Маринку і її маленьку сільську хату.
Оксана КРИШТАЛЕВА
